Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 11

Справи швидко просувались уперед. Гаррі закінчив будинок у Спокані. Вони з Тулою прослизнули через кордон і одружилися на березі озера Кер-д’Ален, Айдахо, у квітні 1921 року, на превелике невдоволення батьків дівчини. Так, в одну мить, Тула стала мачухою своєї сестри-близнючки.

Для Джо все це одруження означало ще один новий дім та ще одну адаптацію. Він залишив Нез-Перс та оселився разом із батьком, якого ледве знав, і мачухою, яку не знав зовсім.

Здавалося, на якийсь час щось на зразок нормальності поверталося до життя хлопчика. Будинок, зведений батьком, був просторий, добре освітлений і солодко пахнув щойно спиляним деревом. За ним стояла гойдалка із сидінням достатньо широким, щоб вони утрьох — батько, Тула та Джо — могли разом гойдатися теплими літніми вечорами. Джо ходив до школи навпростець через поле, де міг іноді поцупити стиглого кавуна, щоб злегка перекусити після уроків. На якомусь пустирі неподалік він міг цілими довгими літніми днями рити складні тунелі — прохолодні темні підземні сховки від часом аж пекучої сухої спеки Спокана. А ще, як і старий будинок за часів, коли мама була жива, новий завше був наповнений музикою. Гаррі зберіг найдорогоціннішу власність Неллі, її величний салонний рояль, і насолоджувався, сидячи за ним із Джо та голосно наспівуючи популярні мелодії, а Джо радісно підспівував йому «Чи не розважились ми», або гавайську «Яака хула хікі дула», або ж «Величний, як троянда», чи улюблену пісню Гаррі «Так! У нас немає бананів».

Тула вважала музику, яка так тішила Гаррі та Джо, низькосортною, окрім того, вона була не надто щасливою від присутності піаніно Неллі в її домі, тож гордувала приєднуватися до них. Вона була чудовою скрипалькою, справді, непересічною. Її талант так високо цінувався в рідному домі, що підростаючи, їй ніколи не доводилося навіть мити посуд через острах ушкодити пальці милом та водою. Вона сама і її батьки плекали в собі тверде переконання, що колись вона гратиме у великому оркестрі в Нью-Йорку чи, може, Лос-Анджелесі, ба навіть у Берліні чи Відні. Тепер же днями, коли Джо був у школі, а Гаррі — на роботі, вона музикувала на скрипці по кілька годин поспіль, і тоді звуки прекрасних класичних творів підіймалися й опускалися, випливали крізь зачинені вікна та летіли далі по курному, висохлому місту Спокану.

У січні 1922 року в Тули і Гаррі народилася їхня перша спільна дитина, Гаррі-молодший, а невдовзі, у квітні 1923 року — і другий син, Майк. Однак на той час, як народився Майк, сімейне життя в господарстві Ранців почало занепадати. Епоха великих мрійників відходила в історію на очах у Гаррі. Генрі Форд придумав, як виробляти свої автомобілі на рухомій складальній лінії, а незабаром й інші взяли з нього приклад. Масове виробництво, дешева робоча сила і великий капітал стали тепер гаслами дня. Гаррі опинився в цьому рівнянні на боці дешевої робочої сили. Протягом минулого року в робочі дні він жив і працював на золотих копальнях в Айдахо, а потім щоп’ятниці їхав 225 кілометрів по звивистих гірських дорогах додому в Спокан у своєму довгому чорному чотиридверному кабріолеті «Франклін» і повертався щонеділі вдень знову в Айдахо. Гаррі був щасливий мати роботу. Вона давала стабільний дохід та застосування його навичкам у механіці. Для Тули, проте, така зміна означала довгі похмурі тижні вдома наодинці, коли не було від кого чекати допомоги, ні з ким було побалакати вночі, ні з ким пообідати, окрім трьох вимогливих галасливих хлопчаків — немовляти, малюка, котрий лишень спинається на ноги, та відчужено стриманого й настороженого юного пасинка.

Невдовзі після народження Майка, під час одного з візитів Гаррі у вихідні, посеред темної, безмісячної ночі Джо раптом прокинувся від запаху диму та звуків тріскучого полум’я десь у будинку. Він згріб немовля, схопив Гаррі-молодшого за руку, висмикуючи його з ліжка, та вибіг, спотикаючись, із дому зі своїми маленькими зведеними братами. За мить його батько і Тула також вигулькнули з будинку в обпалених нічних сорочках, спантеличені, волаючи за своїми дітьми. Коли Гаррі побачив свою сім’ю неушкодженою, він кинувся назад у дим і полум’я. Кілька довгих хвилин минуло, перш ніж він з’явився, вимальовуючись на тлі вогню в гаражному вході до будинку. Він штовхав піаніно Неллі — єдину її річ, котру він залишив від їхнього шлюбу. Його лискуче від поту обличчя було маскою страждання, а кожен мускул напружився, коли він, схилившись над великим інструментом, пхав його за допомогою грубої сили сантиметр за сантиметром через широкий дверний отвір. Коли, нарешті, піаніно було в безпеці, Гаррі Ранц та його сім’я зібралися довкола нього й дивилися з благоговінням, як їхній будинок згорів дотла.

Стоячи в блиску мерехтливого світла, у той час як останні залишки даху падали у вогонь, Тула Ранц, напевно, думала, чому, заради Бога, Гаррі вибрав старе піаніно за ту єдину річ, задля рятунку якої він ризикував своїм життям. Джо, тепер 9-літній, стоячи поруч із нею, знову відчув, як і вперше у своєї тітки в мансарді в Пенсильванії п’ятьма роками раніше, ті самі холодність, страх та невпевненість.

На дім, як починало йому здаватися, не можна було покладатися вповні.

За відсутності іншого місця, куди б поїхати, Гаррі Ранц спакував свою сім’ю у «Франклін» і попрямував на північний схід, до гірничодобувного табору, де він працював головним механіком минулого року. Заснована в 1910 році типом на ім’я Джон М. Шнеттерлі, шахта була розташована на дальньому північному виступі території штату Айдахо, якраз на кордоні з Монтаною, де річка Кутенай текла на південь із Британської Колумбії. Спочатку бізнес називався «Золото- та радієвидобувна компанія Айдахо», після того, як Шнеттерлі заявив, що знайшов жилу радію, котра коштує мільйони. Коли ніяка жила не матеріалізувалась, уряд розпорядився, щоб Шнеттерлі перестав називати це радієвою шахтою, тож він безтурботно перейменував концерн у «Золото- та рубіновидобувну компанію Айдахо», адже рубіни, безсумнівно, були тими невеликими гранатами, що їх знаходили подекуди серед відходів шахти. До початку двадцятих років шахта все ще не виробляла багато, а то й зовсім нічого на кшталт золота, рубінів чи навіть гранатів. Це, однак, не завадило Шнеттерлі залучати стійкий потік заможних східних інвесторів, влаштовувати їм свята на своїй розкішній яхті, пливучи річкою Кутенай до гірничодобувного табору, і врешті-решт, виманювати з них мільйони доларів інвестицій. Таким чином, він обібрав більш ніж кількох людей, спромігся потрапити в три перестрілки та дістав три вогнепальні поранення за свої витівки, перш ніж остаточно помер у полум’ї, коли вибух струсонув його яхту. Ніхто не міг з упевненістю сказати, був то нещасний випадок чи помста, але відгонило останньою.