Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 123

123

Холм була спустошеною, а багато хто з її колег-спортсменів почали обурюватись. Дехто вважав, що журналісти навмисно підставили її, щоб сфабрикувати пікантну історію. Інші припускали, що її виключили не стільки за алкоголь, як за непослух Брандеджу. Хоча інструкція для спортсменів забороняла їм вживати спиртне, Брандедж скликав на нараду всю команду США у перший день після відплиття з Нью-Йорка і сказав їм, що справа «їжі, куріння і вживання алкоголю» була одним із їхніх особистих рішень. І справді, Брандедж пізніше писав, що Холм була виключена з команди частково за «непокору». Більше двох сотень колег-спортсменів Холм підписали петицію, щоб її відновили у складі команди. Усі вони знали, що насправді алкоголь був широко доступний і часто вживаний у каютах. У дійсності, поки Холм і репортери влаштовували вечірки в першому класі, Чак Дей, як і деякі з його товаришів, проводили свої власні всеношні унизу в туристичному класі, весело змішуючи молоко, «Овалтін» і алкоголь. Але дисципліна була священною для Брандеджа.

Історія Елеонори Холм, як принаймні підрахували деякі журналісти, була однією з головних новин у Сполучених Штатах протягом багатьох днів, і в довгостроковій перспективі зробила дива для її кар’єри. Через наслідки Сухого закону багатьом американцям до смерті набридло чути про шкоду «Диявольського рому», і преса значною мірою симпатизувала Холм. Алан Гулд із «Асошіейтед Пресс» оперативно найняв її висвітлювати Олімпійські ігри в Берліні як репортера, хоча насправді її статті будуть написані іншим журналістом. За кілька років вона отримає головні ролі в касових художніх фільмах і з’явиться на обкладинці журналу «Тайм». Історія Холм також опинилася на перших шпальтах газет у Європі й потрапила на очі Йозефу Геббельсу, який цілковито погодився з рішенням Брандеджа. «Вона сама не мала тут значення. Мали значення інші спортсмени та дисципліна. Заради цього жодна жертва не може бути занадто велика, незалежно від того, скільки сліз пролито», — проголошувала заява від Міністерства пропаганди.

Уночі 21 липня хлопці змогли побачити проблиск маяків на південно-західному узбережжі Ірландії. О 3-й ранку наступного дня «Манхеттен» увійшов у невеликий порт Коб. Звідти він проплив навколо узбережжя Корнуолла до Плімута, а потім через канал у Гавр, куди прибув рано вранці 22 липня. Хлопцям не було дозволено залишати корабель, але вони провели більшу частину дня біля перил на палубі, спостерігаючи, як французькі докери заносили і зносили вантажі. Це був перший повноцінний погляд на Європу, яку ніхто із них не бачив раніше, і вони були заінтриговані простими деталями — розтрісканими старими будівлями, француженками на велосипедах, що везли батони хліба такі ж довгі, як і їхні руки, хлопцями у хвацьких беретах, людьми за роботою в доках, які періодично зупинялись, щоб випити вина, без жодного видимого поспіху закінчити свої справи.

У ту ніч вони пливли вгору по каналу з вогнями Кале, що яскраво спалахували на сході. До вечері 23 липня вони були, нарешті, у Німеччині. У Куксхафен катер, на якому майорів фашистський прапор, підплив до корабля, щоб забрати німецьких репортерів і фотографів, які сіли у Гаврі. «Манхеттен» вирушив угору по річці Ельбі до Гамбурга щойно стемніло. Хлопці юрмилися на палубі разом із усіма. Їм страшенно кортіло якнайшвидше зійти з корабля. За винятком Дона Х’юма, який, схоже, знову боровся із застудою, кожен із них набрав 2-3 кілограми ваги. Вони починали почуватися в’ялими, відверто неспортивними. Їм хотілось розім’яти ноги і руки та залізти в човен. Вони хотіли поглянути на цю нацистську державу.

Побачене здивувало їх. Роки по тому майже всі вони згадували плавання по Ельбі тієї ночі як один із найяскравіших моментів подорожі. Екіпаж «Манхеттена» навів прожектори на величезний білий олімпійський прапор, що розвівався на кормовій щоглі, на американський прапор на фок-щоглі і на червоно-біло-сині труби корабля. Коли пароплав плив угору по річці, натовпи німців кидалися до пристаней і набережних на його шляху, щоб подивитися на його проходження. Вони розмахували руками, кричали ламаною англійською і вітали їх захопленими вигуками. Хлопці також махали їм і відповідали індіанським улюлюканням. Великий лайнер минав менші судна та прогулянкові човни, що несли свастики на своїх кормах. Майже кожен човен, який вони проминали, підморгував прожекторами і сигналив свистком або гудком у вітанні. Вони пропливали повз пивні з відкритими терасами, освітленими яскравими рядами електричних ламп, наповненими людьми, що весело співали, танцювали польки і підносили кухлі з пивом у їхньому напрямку. На відкритій палубі пасажири першого класу пили шампанське і також співали. Кожен почав відчувати себе досить комфортно від перебування в Німеччині.

Наступного ранку, у Гамбурзі, хлопці прокинулися о 5-й годині і вклали всі сили у вивантаження «Husky Clipper» з «Манхеттена» під сильним проливним дощем. Одягнені у свої офіційні олімпійські уніформи, вони маневрували з човном з одної палуби на іншу, намагаючись триматися подалі від шлюпбалок рятувальних шлюпок і розтяжних тросів. Джордж Покок і Ел Ульбріксон тривожно спостерігали за процесом. Старанні німецькі вантажники намагалися допомогти, але Покок відганяв їх, використовуючи майже весь свій німецький словниковий запас і волаючи: «Ні! Ні, дякую! Спасибі!», побоюючись, що вони покладуть руку чи ногу на ніжну обшивку човна. Нарешті, спустивши човен на причал, хлопці натовпом ринулись назад на «Манхеттен» і чекали офіційної висадки. Їхні саржеві пальто наскрізь змокли, а солом’яні капелюхи почали обвисати.

123