Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 146

146

Ще 10 років минуло, і у 1986 році, через 50 років після їхньої перемоги в Берліні, вони веслували востаннє. Одягнені в білі шорти і веслувальні майки, вони штовхали «Husky Clipper» до озера Вашингтон на колісному візку і обережно сіли в нього, поки фотографи юрмилися навколо них, готові допомогти. Боббі Мок прив’язав до голови свій старий мегафон і прохрипів: «Веслуй!» Із хворими суглобами та болями в спині, вони занурили білі лопаті у воду і ковзнули на озеро Вашингтон. Усе ще веслуючи злагоджено, як один, вони плавно просувались по воді, що блищала бронзою під сонцем затухаючого дня. Потім, коли звечоріло, вони пошкутильгали назад рампою до човнової станції, помахали фотографам і поклали свої весла у стійки востаннє.

Разом зі своїми сім’ями вони продовжували збиратися біля води, святкуючи дні народження та інші особливі події. Але в 1990 роках ці події почали включати і похорони. Горді Адам помер у 1992 році, Джонні Уайт — в 1997 році, але не раніше ніж команда була вшанована концертом військового оркестру в столиці штату Вашингтон місті Олімпія на честь їхньої 60-ї річниці в 1996 році. Коротун Хант помер у 1999 році. Через 5 днів після терористичних атак 11 вересня в 2001 році пішов із життя Дон Х’юм.

Через рік, у вересні 2002-го, Джо втратив Джойс. Разом із нею Джо лежав у палаті реабілітаційного центру — він оговтувався після перелому таза, а вона помирала від серцевої та ниркової недостатності. Співробітники центру з незвичайним співчуттям зсунули їхні ліжка разом, щоб вони могли триматися за руки, і так, тримаючи руку свого чоловіка, померла Джойс. Через кілька днів Джо пішов на поминальну службу. Потім він повернувся до палати, знову самотній уперше за 63 роки.

Боббі Мок помер у січні 2005 року, а Обрубок МакМіллін пішов із життя слідом за ним у серпні того ж року. Живими лишились Джо і Роджер.

Після смерті Джойс, незважаючи на те, що його власне здоров’я почало погіршуватися, сім’я Джо допомогла йому реалізувати багато мрій усього його життя. Хоч і був прикутий до інвалідного візка, він подався з ними в круїз на Аляску, подорожував по річці Колумбія на колісному пароплаві, поїхав «Сніжним потягом» у село Лівенворт у Каскадних горах, знову відвідав золото- і рубіновидобувну шахту в штаті Айдахо, злітав на Гаваї, мандрував ще на одному колісному пароплаві по Міссісіпі, їздив до Лос-Анджелеса відвідати Роуз, Поллі і Барб, двічі їздив у Мілуокі, щоб провідати свою дочку Дженні та її сім’ю, потрапив на концерт «Гранд Ол Опрі» у Нешвіллі та побував у круїзі через Панамський канал.

На початок 2007 року Джо був під патронажем хоспіса та жив у будинку Джуді. У березні він одягнув пурпурний піджак Зали слави «Ескімосів» на бенкет Університетського човнового клубу в Сіетлі. 450 осіб підвелися і вітали його. У травні він спостерігав зі свого інвалідного візка на березі Коси Монтлейк, як екіпажі Вашингтона проводили День відкриття перегонів. Але в серпні Джо приїхав на фінішну лінію востаннє. Він мирно помер у будинку Джуді 10 вересня, через кілька місяців після того, як я вперше зустрівся з ним і почав записувати його інтерв’ю для цієї книги. Його прах спочив у землі у Секвімі, поруч із Джойс.

Дубове деревце, котре Джо привіз додому з Олімпійських ігор, у якийсь момент загинуло, після того як його кілька разів пересаджували на території кампуса університету. Це непокоїло Джо в його останні роки. Тож зимового дня у 2008 році невелика група зібралася біля човнової станції Конібеара. За наполяганням Джуді університет забезпечив новий саджанець дуба. Боб Ернст, директор із веслування у Вашингтоні, виступив із короткою промовою, а потім Джуді повільно й благоговійно поклала 9 лопат ґрунту в лунку довкола дерева, по одній на кожного з хлопців.

Роджер Морріс, перший із друзів Джо в екіпажі, був останнім живим із них. Роджер помер 22 липня 2009 року. На його поминальній службі Джуді встала і згадала, як в останні кілька років Джо і Роджер часто бували разом, зустрічалися чи зв’язувались по телефону, і не робили нічого взагалі, майже не говорили, просто сиділи тихо і потребували лише бути один біля одного.

Ось вони й відійшли з життя. Їх любитимуть і пам’ятатимуть за те, якими вони були — не просто веслярами-олімпійцями, але хорошими людьми, всі як один.

У серпні 2011 року я їздив до Берліна, щоб побачити місце, де хлопці виграли золото 75 років тому. Я відвідав олімпійський стадіон, а потім сів на електропотяг до Кьопеніка, туди, де раніше був Східний Берлін, окупований Радянським Союзом. Там я бродив мощеними вулицями, серед стародавніх будівель, які залишилися переважно неушкодженими під час війни, за винятком вищерблених подекуди шрапнеллю цегляних фасадів. Я йшов повз порожню ділянку землі на Фрайхайт, де до ночі 9 листопада 1938 року стояла синагога Кьопеніка, і думав про сім’ю Хіршанів.

У Грюнау я виявив, що місце регати мало змінилося від 1936 року. Великий електронний дисплей нині підноситься над майданчиком недалеко від фінішної лінії, але у всьому іншому місцевість виглядає майже так, як у старих фільмах кінохроніки і на фотографіях. Околиці все ще прекрасні — буяють густою зеленню. Криті трибуни досі стоять поруч із фінішною лінією. Озеро Лангер-Зее все ще погідне і спокійне. Серйозні юнаки і дівчата в гоночних човнах і далі курсують його водами по доріжках, розташованих саме так, як і в 1936 році.

Я відвідав Музей водних видів спорту в Грюнау, де у кінці дня Вернер Філіп, директор, люб’язно провів мене по сходах на балкон «Хаус Веста». Я стояв там довгу, тиху хвилину, поруч із місцем, де, дивлячись на Лангер-Зее, стояв Гітлер 75 років тому, я бачив озеро майже таким самим, яким його бачив він.

146