Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 17

Умови не були ідеальними. Денне світло пробивалося через дах, а вітер і дощ здригали стіни, проникаючи через широкі проміжки між стіновими панелями. Щоб скупатися, вони пірнали в холодну солону воду гавані з вікна своєї спальні. По питну воду їм доводилося веслувати до громадського джерела в парку Стенлі. Час від часу якір вислизав, і сарай безцільно дрейфував серед океанських лайнерів, що припливали і відпливали, у той час як Пококи спали. При відливі сарай осідав на похилий брудний берег, під кутом двадцять п’ять градусів від носа до корми. Коли прилив повертався, промоклі колоди, на яких стояла конструкція, прихиляли її і швидко присмоктувались до бруду. Джордж пізніше описував повсякденну рутину: «У майстерні піднімалась вода, поки ми знаходили притулок у кімнаті нагорі і пробували оцінити, коли відбудеться наступний акт драми. Зрештою, зі свистом і ревом колоди долали тяжіння бруду і піднімали будівлю, як виринаючого на поверхню підводного човна, і вода виливалась із дверей на кожному кінці. Тоді ми починали працювати знову, аж до наступної зміни відливу та приливу». Тим не менш, брати завершили свою роботу, а оскільки слава про їхню майстерність ширилась по всій Канаді, почали отримувати нові замовлення. До середини 1912 року самі удвох, у віці лише 20 і 21, вони почали відчувати, що мають ґрунт під ногами.

Одного вітряного сірого дня Джордж Покок виглянув у вікно плавучої майстерні й побачив довготелесу і незграбну людину з копицею рудуватого, але сивіючого волосся, що розвівалося на вітрі, котра веслувала так, ніби стояла на ліктях і колінах. Чоловік молотив веслами, як «розгублений краб», як зазначив Джордж. Він явно намагався дістатися до них, хоча, здавалося, йому погано це вдавалось. Веслування було таке незграбне й неефективне, що він мав бути напідпитку, як зробили висновок Пококи. Урешті-решт, вони знайшли багор, зачепили човен чоловіка і притягнули його до майстерні. Коли вони з острахом допомогли йому залізти на борт, він усміхнувся, простягнув свою велику руку і прогримів: «Мене звуть Хірам Конібеар. Я тренер із веслування в університеті Вашингтона».

Конібеар, котрого пізніше назвуть батьком веслування Вашингтона, став тренером команди Вашингтона, бо не було більше нікого, хто би міг узятися за цю роботу, а не тому, що він знав бодай дещицю про веслування. Він був професійним гонщиком-велосипедистом у ті часи, коли цілих 8 чоловіків могли осідлати один багатомісний велосипед і нестись по вибоїстих брудних гоночних трасах у диких сутичках, які часто закінчувалися видовищними і кровопролитними зіткненнями. Він став спортивним тренером університетських команд із футболу та легкої атлетики і, зовсім нещодавно, спортивним тренером чемпіона світу чиказької команди «Уайт Сокс» у 1906 році. Коли він прибув до Вашингтона в 1907 році як наставник легкоатлетичної команди і спортивний тренер футбольної команди, його єдиним досвідом у веслуванні були чотири тижні літа 1905 року, коли він тренував хлопців на чотиривесельному баркасі на озері Чаутоква в Нью-Йорку. Одначе у 1908 році він зайняв посаду тренера веслувальної команди, більш-менш за замовчуванням, замінивши пару добровольців, що працювали неповний день.

Конібеар був, за словами тих, хто його добре знав, «простим, прямим і безстрашним». Він напав на свою нову роботу з характерним захватом, який Джордж Покок пізніше назвав «займистим ентузіазмом». Не маючи тренерського досвіду, він бігав угору і вниз берегами озера Вашингтон та кричав на своїх хлопців у мегафон, вільно змішуючи сленг бейсболу з термінологією веслування і великою добіркою буйної ненормативної лексики. Він лихословив так голосно, так часто і так барвисто, що ображені жителі берегів озера незабаром почали скаржитися до університету. Будучи переконаним, що тренування у веслуванні має бути більш науково обґрунтованим, він засиджувався над книгами з анатомії і фізики. Потім він поцупив людський скелет із біологічної лабораторії, прив’язав його на місце веслувальника, прикріпив його руки дротом до держака мітли й уважно спостерігав за його рухами, у той час як його студенти-помічники маніпулювали ним для імітації різних ударів веслами. Переконавшись, що був на правильному шляху в механіці спорту, він зосередився на самих човнах. Команда Вашингтона покладалася на човни, збудовані вдома, багато з яких були помітно бочкоподібні і повільні, деякі мали звичку розвалюватися, якщо на них сильно гребли, а один мав дуже кругле дно і був настільки схильний до перекидання, що Гомер Кірбі, загребне весло команди 1908 року, сказав, що для того, щоби втримати його на рівному кілі, треба зробити проділ на голові точно посередині та розподілити жувальний тютюн рівномірно між щоками.

Тепер Конібеар хотів щось на зразок човнів, які виробляли в Англії: довгих, гладеньких, елегантних і швидких. Дізнавшись, що пара англійських суднобудівників оселилася на півночі, у Ванкувері, він подався їх шукати.

Знайшовши їх плаваючу майстерню у вугільному порту, він сказав Пококам, що планує створити справжній веслувальний флот. Йому треба було купити флот із, можливо, 50, але не менш ніж 12 восьмивесельних човнів. Конібеар хотів, щоб Пококи переїхали до Сіетла негайно, де він дасть їм майстерню на території студентського містечка — суху майстерню на твердій землі, у якій можна збудувати флот.

Приголомшені, але задоволені від розміру потенційного замовлення, Пококи відвідали Сіетл, а потім телеграфували своєму батькові в Англію, щоб поквапився до Вашингтона, де вони знайшли достатньо роботи для них трьох. Лише тоді, як Аарон був на шляху через Атлантичний океан, Джордж і Дік отримали від Конібеара лист, що їх протверезив. Як з’ясувалося, він мав достатньо коштів, щоб купити одного човна, а не 12. Коли батькові сказали про невдачу, Аарон сухо відповів синам: «Ви маєте пам’ятати, що містер Конібеар — американець».