Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 19

Одна помилка, зокрема, не потребувала наганяю. Скоро хлопці дізналися, що якщо лопаті весла увійшли у воду занадто глибоко, під неправильним кутом або невчасно з іншими, або якщо залишилися у воді на частку секунди довше у кінці ходу, вони мали шанс «зловити краба»: весло несподівано й безповоротно застрягало у воді, знерухомлене так міцно, ніби якесь гігантське ракоподібне дотягнулося з глибин і заволоділо лопаттю, швидко вхопивши її. «Старий Нерон» продовжував рух, але весло — ні. Хлопця, що тримав весло, воно або сильно вдаряло в груди і вибивало з місця, або, якщо він налягав на весло занадто довго, безцеремонно катапультувало його у воду. Таким чином будь-який удар веслом давав кожному хлопцю можливість мокрої, холодної і ефектної привселюдної форми приниження.

З усіх новачків єдиним, хто хоч раз у житті вдарив веслом по воді, був Роджер Морріс. Перед Великою депресією сім’я Морріс зберегла невелику сільську хатину на західному боці острова Бейнбридж у Пьюджет-Саунд. Хлопчиком Роджер гаяв свої літа, ліниво веслуючи в затоці Манзаніта, прекрасній блакитній бухті, розташованій з підвітряного боку Олімпійських гір. Але він був високим і сильним та, коли хотів, міг би заплисти значно далі в цій гребній шлюпці, що він і довів одного дня, коли йому було 12 років. Страждаючи від зубного болю і бажаючи повернутися до затишку свого будинку в районі Сіетла Фремонті, він веслував 24 кілометри на північ через проїзд Агат, 10 кілометрів на південний схід по відносно відкритій воді П’юджет-Саунд, серед вантажних суден і поромів, а потім на схід через Баллард Локс, де вклинив свою маленьку гребну шлюпку серед траулерів на лосося, буксирів і плотів із колод та проплив через затоку Селмон, щоб нарешті увійти в будинок на превеликий подив своєї матері. Але на борту «Старого Нерона» Роджер швидко виявив, що його стиль веслування вільним ходом був швидше перешкодою, ніж перевагою, коли довелося оволодівати веслувальним стилем, котрий викладали Том Боллес та Ел Ульбріксон у 1930 роки.

Жодному з першокурсників, насправді, не було легко освоїти його. Для досягнення навіть помірно гладкого й потужного удару вони мали навчитися виконувати низку точно розрахованих і ретельно скоординованих рухів. Сидячи обличчям до корми човна, кожен хлопець починав із того, що схиляв груди над колінами, стискаючи ручку одного довгого весла обома руками, витягнутими перед собою. На початку удару, «захоплення», він опускав лопать свого весла у воду й сильно нахиляв тулуб назад до носової частини човна, тримаючи спину прямою. Коли його плечі ставали вертикально над центром тіла, він починав «рух ніг», пересуваючи ноги вперед, а його місце ковзало в напрямку носа на змазаних полозах під ним. Одночасно він тягнув весло до грудей проти опору води, вкладаючи в удар усі об’єднані зусилля м’язів рук, спини і ніг. Щойно весло наближалося до грудей, і спина нахилялась на 15 градусів по відношенню до носа, він досягав повною мірою «прогину». Потім починав «вивільнення». Він опускав руки до талії і витягав лопать із води швидко й рішуче, одночасно крутячи зап’ястям руки, найближчої до води, для того щоб розвернути лопать паралельно до поверхні води. Далі, щоб почати «відновлення», він обертав плечі вперед і штовхав руки в напрямку корми проти весла, тягнучи коліна вгору до грудей і, таким чином, просуваючи своє тіло вперед на полозах та повертаючись до положення навпочіпки, з якого починав. Нарешті, коли човен рухався вперед під ним, він знову повертав весло, щоб розмістити його перпендикулярно до поверхні для наступного захоплення, опускав його акуратно назад у воду саме в той самий момент, що й інші хлопці, і негайно повторював усю процедуру знову й знову саме в тому темпі, до якого закликав рульовий через маленький мегафон, закріплений на його голові. Виконаний правильно, цей процес рухав човен уперед по воді плавно і потужно. Але він мав бути здійснений як єдиний безперервний і невпинний цикл розкручування і скручування тіла. Він мав бути виконаний швидко і точнісінько у той самий спосіб — із тією ж швидкістю і з таким само обсягом прикладеної сили, — у який і всі інші в човні мали його виконати. Це було шалено важко, так, ніби вісім чоловіків, стоячи на плаваючій колоді, що грозиться перекинутися, мали вдарити вісім м’ячів для гольфу в один і той самий момент, із точно однаковою силою, направляючи м’яч у абсолютно ту ж точку на газоні, і мали робити це знову й знову, раз на дві або три секунди.

Тренування тривали протягом трьох годин кожного дня, і коли дні зробилися коротші, вони розтягувалися до темних і більш холодних вечорів жовтня. На той час, коли хлопці виходили з води щовечора, їхні долоні були вкриті пухирями і кровоточили, руки і ноги пульсували, спини боліли, а тіла були наскрізь просякнуті липкою сумішшю поту і води з озера. Вони ставили весла у стійки, розвішували свій одяг для веслування на просушування у шафки в човновій станції, які прогрівалися парою, переодягалися та починали довгий шлях на пагорб назад до студмістечка.

Щовечора Джо Ранц із наростаючим задоволенням відзначав, що все менше хлопців здійснюють цей підйом. Також він помітив ще одну річ. Першими відпали хлопці в бездоганно випрасуваних брюках і щойно відполірованих черевиках. У той час, коли фото успішних веслярів з’являлися на обкладинках «Лайф» і «Сетердей Івнінг Пост», університетська команда здавалася для багатьох із них шляхом побудови свого соціального статусу та поваги на території студмістечка. Але вони не розраховували на надмірні фізичні та психологічні вимоги цього спорту. Коли Джо йшов униз до човнової станції кожного дня, він бачив дедалі більше знайомих хлопців, які покинули свої човни та лежали, розвалившись на траві перед бібліотекою «Саззалло», кидаючи швидкі погляди йому услід. Біль брав своє, але Джо добре справлявся з ним. Біль не був чимось новим для нього.