Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 63

На човновій станції хлопці з екіпажів познімали свої футболки і простягнулись на рампі, гріючись, як гнучкі білі ящірки на сонці. Сторож складу каное відзначив раптовий попит на ці судна, усі з яких орендувались парами хлопець-дівчина. «Дейлі» вийшла із заголовком: «Кампус сп’янів від напливу закоханих голубків».

Джо і Джойс були серед перших, хто орендував каное. Джойс усе ще жила і працювала в будинку судді та ненавиділа свою роботу дедалі більше з кожним прожитим днем. Джо подумав, що розважить її, витягнувши на воду. Коли він знайшов її, дівчина сиділа на галявині перед бібліотекою в літній сукні та базікала з кількома подругами. Він узяв її за руку і потягнув униз до складу каное. Там він зняв сорочку, допоміг їй залізти в човен і жваво повеслував через Косу. Він повільно прокладав шлях серед зеленого простору плаваючого листя латаття і хаток бобрів на південному боці затоки Юніон, поки не знайшов місце, що йому сподобалося. Тоді він залишив човен у дрейфі.

Джойс сиділа, випроставшись, на носі, проводячи рукою по воді та гріючись на сонці. Джо простягнувся, наскільки зміг, на кормі, дивлячись на прозоре блакитне небо. Час від часу квакала жаба і гепалась у воду, стривожена повільним наближенням човна, що дрейфував. Сині бабки зависали над головою, сухо стрекочучи крилами. Червонокрилі дрозди фиркали і чіплялись за очерет, що ріс уздовж берегової лінії. Заколисаний тонким розгойдуванням каное, Джо почав занурюватися в сон.

Поки хлопець спав, Джойс сиділа на носі, вивчаючи обличчя юнака, якому віддала своє серце. Він став ще гарнішим ніж у школі, а в такі моменти, коли він був повністю розслаблений, його обличчя і скульптурно виліплене тіло були настільки наповнені спокоєм і грацією, що нагадали Джойс древні мармурові статуї грецьких атлетів, які вона нещодавно вивчала на своїх заняттях з історії мистецтва. Дивлячись на нього такого, вона думала: важко повірити в те, що він коли-небудь зазнавав важких часів.

Гладкі моторні човни із червоного дерева проносились повз них із ревом на шляху від озера Вашингтон до Коси. Студентки в купальниках сиділи на задніх палубах, махаючи, коли проминали їх. Широкі кільватери катерів піднімали хвилі серед латаття і різко вертіли каное з боку в бік, змусивши Джо прокинутись. Він усміхнувся Джойс, що радісно сяяла до нього з носа човна. Він сів, потряс головою, щоб прояснити розум, вийняв свою гітару з пошарпаного старого футляра й почав співати. Спершу він заспівав пісні, які він і Джойс разом співали в шкільному автобусі колись у Секвімі — смішні, безтурботні пісеньки, які змусили обох сміятися, і Джойс знову радісно приєдналася до нього, як і тоді.

Згодом Джо перейшов на ніжні, повільні, солодкі пісні про кохання, і Джойс притихла, уважно слухаючи, щаслива по-іншому, на більш глибокому рівні. Коли Джо перестав грати, вони говорили про те, як буде, коли вони одружаться та матимуть будинок і, можливо, дітей. Вони розмовляли щиро, безперервно, без перепочинку і без відчуття часу, що минав, поки сонце не почало тонути за пагорбом Капітолію, і Джойс стало холодно в її легенькій сукні. Джо доправив їх назад до університетського боку затоки і допоміг їй вийти з човна. Це був день, котрий вони обоє добре пам’ятатимуть до самої старості.

Наступного дня Джо, усе ще почуваючись переповненим душевністю, купив трохи бензину і поїхав на своєму старому «Франкліні» до Фремонту, де запаркувався на стоянці перед цехом компанії «Молочні та хлібобулочні вироби «Золоте правило». Він опустив скло і чекав, намагаючись насолодитись багатим запахом хліба, що випікається, але занадто нервував, щоб дійсно смакувати ним. Незабаром після полудня люди, одягнені в біле, висипали з будівлі та почали розсідатися на газоні, відкриваючи ланч-бокси. Трохи пізніше з’явилися кілька чоловіків у темних комбінезонах, і Джо відразу помітив свого батька. Зростом 1.89 метра, він був, без сумніву, найвищим чоловіком у групі. Він, здавалось, нітрохи не змінився. Навіть його робочий комбінезон був схожий на той, що він завжди носив колись на фермі в Секвімі. Джо виліз із машини і побіг через вулицю.

Гаррі підняв очі, побачив, що він іде, і застиг на місці, притискаючи до себе ланч-бокс. Джо простягнув руку і сказав: «Привіт, тату».

Вражений, Гаррі нічого не відповів, але взяв руку сина. Пройшло 5 із половиною років, відколи він бачив Джо. Він більше не був худою дитиною, яку той залишив колись у Секвімі. Гаррі мусив задуматись. Джо прийшов, щоб протистояти йому чи щоб пробачити його?

«Привіт, Джо. Чудово тебе бачити».

Удвох вони перетнули вулицю і залізли на передні сидіння «Франкліна». Гаррі розгорнув бутерброд із салямі і мовчки запропонував половину його Джо. Вони почали їсти, а потім, після довгого, незручного мовчання, і розмовляти. Спочатку Гаррі говорив переважно про обладнання в пекарні — величезні печі, міксери для тіста та флот автофургонів для доставки, які він обслуговував. Джо не спиняв батькову розповідь із численними подробицями, не надто зацікавлений, але насолоджуючись знайомим звуком його гучного, глибокого голосу — голосу, який розказав йому так багато історій, сидячи вночі на східцях хатини на золото- та рубіновидобувній шахті, голосу, що навчив його так багато, коли вони вовтузились із машинами ще в Секвімі або шукали дерева з бджолиними дуплами в лісі.

Коли Джо, нарешті, почав говорити, він засипав батька питаннями про своїх зведених братів і сестер. Як поживає Гаррі-молодший? Чи справляється він із навчанням після нещасного випадку зі свинячим жиром? Наскільки виріс зараз Майк? Як справи у дівчат? Гаррі запевнив, що усім їм ведеться добре. Запала довга пауза. Джо запитав, чи зможе він заскочити, щоб побачити їх. Гаррі опустив очі додолу на свої коліна і сказав: «Я так не думаю, Джо». Глибоко всередині живота Джо щось поставало — гнів, розчарування, образа, він не був упевненим, що саме, але це було давнім, знайомим і болючим відчуттям.