Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 65

На восьму годину ранку 7 квітня усі три екіпажі Вашингтона були в Каліфорнії, на блискучих від нафтових плям водах лиману Окленда, веслуючи під дощем та вітром, що зі швидкістю 56 кілометрів бушував у затоці Сан-Франциско, вперше шмагаючи їхні обличчя солоними бризками. За винятком смаку солі у воді, вони почувалися як удома. Із собою на південь вони привезли частинку Сіетла. Човнів Каліфорнії ніде не було видно. Вони веслували через лиман і далі вздовж мулистих берегів східної частини затоки. Срібні вежі частково завершеного висячого мосту через затоку вражаюче виростали перед ними, елегантні шпилі з дивовижною грацією простягались над водою до Острова Скарбів та Сан-Франциско. На відкритому просторі затоки, проте, вітер сік ще дужче, такий сильний, що загрожував потопити човен. Ульбріксон завернув хлопців назад.

На виході йому здалося, що юніорський човен рухався краще, ніж човен другокурсників. На зворотньому шляху другокурсники, схоже, вправлялися швидше, ніж юніори. Усі чекали, коли Ульбріксон призначить вирішальне випробування на час, яке він обіцяв перед від’їздом із Сіетла. Хлопці з кожного човна не надто багато розмовляли з будь-ким з іншого екіпажа.

Тим часом Ел Ульбріксон і Кай Ебрайт виконали практикований ними танець — танець фатуму. Кожен намагався перевершити іншого в похмурих пророкуваннях щодо майбутньої регати. Ульбріксон заявив, що його хлопці занадто важкі й у поганій формі через скасування тренувань у Сіетлі. Він сподівався, але не зміг привести їх у бойову готовність на даний час. «Оцінюйте їх як «темних конячок», — сказав він. — Мої хлопці не готові до гонки. Вчора вони почали веслувати 4.8 кілометра і сиділи, висолопивши язики, вже у кінці першої третини дистанції. Ми ніколи не мали менше роботи і гірших умов». Журналісти, однак, відзначили, що хлопці виглядали шалено підтягнутими, коли зійшли з потяга.

Коли його запитали, чому він приїхав із човном другокурсників, Ульбріксон люто подивився на репортера і сказав: «Вони кращі з тих, що ми маємо». Ебрайт, намагаючись повернути сприйняття публіки в інше русло, сказав менше, але був більш відвертим, коли вже говорив щось. У бесіді з «Нью-Йорк Таймс» він відкрито заявив: «Каліфорнія має шанс, але я думаю, що Вашингтон переможе». І додав: «Наші шанси не такі великі. Наша університетська команда, безсумнівно, повільніша, ніж екіпаж минулого року, і зовсім недосвідчена в перегонах». Він продовжував залишатися на диво мовчазним щодо своїх власних хлопців.

10 квітня Ульбріксон, нарешті, призначив офіційне випробування на час, яке мало визначити, яка з команд веслуватиме як основний університетський екіпаж. Джо та його товариші-другокурсники прийшли до фінішу майже на довжину човна позаду юніорів. Вони у відчаї та зневірі попадали у своєму човні. Хлопці в юніорському човні тріумфували. Ел Ульбріксон повернувся до готелю і нашкрябав у своєму журналі: «Тепер у великій халепі». Але він досі не оголосив склад основної університетської команди.

Зранку 12 квітня відбулося те саме, але Ульбріксон спробував ще один трюк. Другокурсники приїхали на південь із новим, ще не охрещеним човном. Але вони відразу незлюбили його. Хлопці скаржились від самого приїзду, що він просто не підходить їм. Тож Ульбріксон вивів їх на воду знову, цього разу в старому човні «Місто Сіетл», у якому вони так переконливо перемогли в Поукіпзі. Вони прекрасно веслували й наздогнали час юніорів. «Старий човен дав їм змогу відчути себе як удома», — занотував Ульбріксон у журналі.

Після вечері в готелі «Окленд» він скинув бомбу на юніорів. Тренер збирався виставити на перегони другокурсників як основну університетську команду, незважаючи на їхні численні поразки. «Мені дуже шкода, — сказав він. — Я, напевно, не повинен цього робити, але я не можу нічого із собою вдіяти». Розлючені, хлопці юніорського екіпажа вийшли з кімнати, вирвалися в темряву і намагалися позбутися свого гніву на вулицях Окленда. Пояснюючи свою перестановку «Ассошіейтед Пресс», Ульбріксон не таївся, відмовився від фатального танцю і просто сказав, що вірить своїм серцем у другокурсників. Вони були, як він заявив, «потенційно найкращим екіпажем із тих, що я будь-коли тренував». Але у своєму журналі тієї ночі він написав із сумом: «Я в пекельному становищі за день до перегонів».

У день перегонів, 13 квітня, знову дощило, і пронизливий зустрічний вітер дув із півдня по всій довжині лиману Окленда. Лиман був не тим, що будь-хто може назвати незайманим водним простором для веслування навіть у найкращі дні. Довга, вузька смуга води між Оклендом і островом Аламіда була, по суті, морським шосе через уже старіючий індустріальний пейзаж. Стягнута кількома сталевими мостами, дистанція перегонів робила невелику дугу на Юніон-Пойнті, якраз перед фінішною лінією на мосту Фрутвейл Авеню. Зруйновані цегляні склади, резервуари для зберігання нафти, заіржавілі крани і щебеневі заводи вишикувалися по обидва боки водного шляху. Прив’язані вздовж його берегів, тут були всі можливі види суден — китайські джонки, буксири, хиткі плавучі будинки, старі шхуни і баржі з наваленим безладними купами промисловим вантажем. Сама вода була розбухлою, сіро-зеленою навіть у сонячні дні, глянсуватою від плям нафти і смердючою від дизельного палива та водоростей. Поруч із човновою станцією університету Каліфорнії 10-сантиметрова труба скидала неочищені стічні води прямо у водойму.