Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 8

П’ять днів по тому Вернерові Марчу, котрий схилився над креслярською дошкою, залишилося часу лише до ранку, коли він мав покласти попередні плани перед Гітлером.

У Сіетлі, приблизно в той самий час, Том Боллес та його тренери-помічники відпускали першокурсників. Дні вже почали вкорочуватись, та о 17:30 сонце сховалося за мостом Монтлейку точно на захід від човнової станції. Хлопці почали малими групами підійматися вгору по пагорбу до головного студмістечка, хитаючи головами та тихо перемовляючись між собою про свої шанси потрапити в команду.

Ел Ульбріксон стояв на плавучому причалі, слухаючи, як води озера плескали об берег, та очима проводжаючи їх. Під його непохитним поглядом хвилі поверталися навіть швидше, ніж зазвичай. Він залишався певною мірою занепокоєним більш-менш катастрофічним сезоном 1932 року. Понад сто тисяч осіб, як виявилося, були тоді глядачами щорічного змагання між Каліфорнією і Вашингтоном, скупчуючись уздовж берегів озера. На момент початку головної події року, перегонів університетських команд, дув сильний вітер, і озеро пінилося білими баранцями. Майже щойно перегонам дали старт, човен команди Вашингтона почало затоплювати. На півдорозі до фінішу веслярі у своїх ковзких сидіннях уже плюскалися назад і вперед на кілька сантиметрів у воді. Коли човен вашингтонців наблизився до фінішу, він був на вісімнадцять довжин корпусу позаду каліфорнійців, і єдиним реальним питанням було, чи потоне він до перетину фінішної лінії. Він таки залишився більш-менш на плаву, але результат був найгірший в історії поразок команди Вашингтона.

У червні того року університетська команда Ульбріксона намагалася виправдати себе на щорічній регаті Міжуніверситетської асоціації академічного веслування в Поукіпзі, штат Нью-Йорк, але команда Каліфорнії знову побила їх, випередивши на п’ять довжин цього разу. Пізніше того літа спортивна команда Вашингтона зважилася на олімпійські відбіркові змагання на озері Квінсігамонд у штаті Массачусетс, щоб спробувати ще раз. Тепер вони вибули ще на етапі попереднього змагання. І на довершення всього, у серпні в Лос-Анджелесі Ульбріксон спостерігав, як його колега з університету Каліфорнії, Кай Ебрайт, виграв найбажанішу нагороду в спорті, олімпійську золоту медаль.

Хлопці Ульбріксона швидко перегрупувалися. У квітні 1933 року свіжа та відновлена університетська команда швидко взяла реванш, змівши олімпійського чемпіона «Каліфорнійських ведмедів» зі своїх рідних вод у гирлі Окленда. Уже через тиждень вони зробили це знову, перемігши каліфорнійців та лосанджелесців на двокілометровому маршруті в Лонг-Біч, штат Каліфорнія. Регата в Поукіпзі 1933 року була скасована через депресію, але команда Вашингтона повернулася до Лонг-Біч того літа на перегони проти кращих команд, які міг запропонувати схід: Єль, Корнелл і Гарвард. Вашингтон відсунув Єль на друге місце, випередивши останнього на два з половиною метри, і став де-факто національним чемпіоном. Ця університетська команда, як сказав Ульбріксон у інтерв’ю журналу «Есквайр», була найкращою з тих, що він будь-коли збирав. Вона володіла тим, що газетярі назвали «удосталь стрімкості». Враховуючи цю нещодавню історію і багатообіцяючий вигляд декого з першокурсників, котрі залишали човнову станцію того вечора, Ульбріксон мав досить причин для оптимізму з приводу майбутнього сезону.

Та все ж у житті лишався один особливо прикрий факт. Жоден тренер вашингтонської команди навіть не наблизився до поїздки на Олімпійські ігри. За непримиренної ворожнечі, що останнім часом виникла між командами Вашингтона та Каліфорнії, дві золоті медалі останніх були надто гіркими пігулками, щоб проковтнути. Ульбріксон уже заглядав наперед у 1936 рік. Він прагнув привезти золото додому в Сіетл більше, ніж міг би сказати — звичайно, більше, ніж він сказав би.

Аби впоратися з цим завданням, Ульбріксон знав, він мав подолати низку вагомих перешкод. Незважаючи на невдачі минулого року, головний тренер каліфорнійців Кай Ебрайт залишався надзвичайно підступним опонентом, якого багато хто вважав інтелектуальним знавцем спорту. Він володів надприродною майстерністю вигравати великі перегони, ті, що дійсно багато означали. Ульбріксону потрібно було знайти команду, що змогла би побити найкращих підопічних Ебрайта та продовжувати перемагати їх в олімпійський рік. Згодом він збирався знайти спосіб, як перемогти елітні східні виші — зокрема Корнелл, Сіракузи, Пенсильванію та Колумбію — на регаті 1936 року Міжуніверситетської асоціації академічного веслування в Поукіпзі. Потім йому, можливо, випаде зіткнутися з Єлем, Гарвардом чи Принстоном — університетами, які навіть не удостоювали своєю участю перегони в Поукіпзі — на олімпійських відбіркових змаганнях. Єль, зрештою, виграв золото у 1924 році. Східні приватні веслувальні клуби, зокрема Пенсильванський та Нью-Йоркський атлетичні клуби, майже напевно будуть у складі претендентів на відбіркових змаганнях 1936 року. Нарешті, як добереться до Берліна, він повинен буде перемогти найкращих веслувальників світу — вірогідно, британських хлопців із Оксфорда та Кембриджа, хоча, казали, німці створюють надзвичайно могутні та дисципліновані команди під егідою нової нацистської системи, та й італійці дуже близько підібралися до золота у 1932 році.

Усе це, Ульбріксон знав, мало початися саме тут, на цьому причалі, з хлопцями, котрі зараз розходяться в затихаючих сутінках. Десь поміж них — цих зелених невипробуваних хлопчаків — криється багатий резерв, з якого він має обрати команду, здатну пройти увесь цей шлях. Фокус полягав у тому, щоб знайти, тих кількох з них, які мають потенціал неприборканої сили, майже надлюдської витривалості, завзятої сили волі та розумових здібностей, необхідних для оволодіння тонкощами технічних прийомів. І хто з них, маловірогідно наділений всіма цими та іншими якостями, матиме найважливішу з них: здатність відмести свої власні амбіції, перекинути своє «я» через борт та залишити його кружляти у вирі кільватера його човна, а ще веслувати, не лише для самого себе, не лише для слави, а й для інших хлопців у човні.