Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 96

Веслування Х’юма було таке плавне, як шовк, і таке точне, як механічна розміреність метронома. Він, здавалося, володів уродженим, глибинним відчуттям ритму. Більше того, його майстерність у володінні веслом, його незмінна надійність та непорушна впевненість у собі були такими очевидними, що кожен хлопець у човні міг одразу відчути їх і легко синхронізувати свої рухи з Х’юмом, незалежно від погодних умов на воді чи перебігу перегонів. Він був ключовим членом команди.

На кормі зоряного човна Ульбріксона, з мегафоном у руках, неминуче влаштувався Боббі Мок.

Джо був у 3-му човні. І виглядало на те, що він там і залишатиметься. До цих пір він навіть не потрапив у потенційний юніорський човен, а отже, імовірно, хлопець не веслуватиме в перегонах з Каліфорнією чи деінде. Але згодом, 21 березня, Джо зайшов на човнову станцію і знайшов своє ім’я на дошці на місці номер 7 у човні номер 2, про який усі говорили як про найкращий вибір для основної університетської команди. Він не міг у це повірити. Юнак не знав, чи Покок поговорив з Ульбріксоном, чи Мертон Хетч просто зіпсував справу якимось приголомшливим чином, чи, зрештою, Ульбріксону потрібен був хтось ще під номером 7 на один день. Незалежно від причини, це був його шанс.

Джо знав, що мав зробити, і як виявилось, зробив це напрочуд легко. З тієї миті, коли ступив на човнову станцію того дня, він відчув себе як удома. Йому подобались ці хлопці. Він не знав Горді Адама і Дона Х’юма надто добре, але обидва визнали за потрібне привітати його на борту. Його найстарший, найнадійніший друг на човновій станції — Роджер Морріс, сидячи попереду на носі, помахав йому і закричав на весь човен: «Гей, Джо, я бачу, ти, нарешті, знайшов правильний човен!» Його приятелі з Гранд-Кулі Чак Дей і Джонні Уайт також пожвавились, сидячи в передній частині човна. Коли він прив’язав свої черевики до упорів для ніг і став шнурувати їх, Обрубок МакМіллін сказав із сяючим обличчям: «Ого, цей човен тепер літатиме, хлопці». Коротун Хант поплескав його по плечу і прошепотів: «Я за твоєю спиною, Джо».

Джо веслував того дня так, як ніколи не був у змозі раніше — так, як порадив йому веслувати Покок, повністю віддаючи себе зусиллям екіпажа, веслував так, ніби він був продовженням гребця перед ним і гребця за ним, бездоганно повторюючи гребки Х’юма, передаючи ритм назад до Коротуна за ним у єдиному безперервному плині м’язів і дерева. Джо відчував це як метаморфозу, так ніби якась магія зійшла на нього. Найближчим до цього захоплюючого почуття на його пам’яті був вечір на 1-му курсі, коли він опинився на озері Юніон із вогнями Сіетла, що мерехтіли на воді, і коли водночас із товаришами по команді він видихав білі струмені пари в темне, холодне повітря. Тепер, вилізши в сутінках із човна, він зрозумів, що перетворення було не таке значне, що він лише намагався зробити те, що порадив Покок, а ще був гурт саме тих хлопців, із якими він міг це зробити. Він просто довіряв їм. Зрештою, це було отак просто. Ульбріксон записав у журналі: «Поміняв Ранца і Хетча, і це значно допомогло».

Згодом виявилося, що це було значно недооціненим твердженням, адже ця заміна стала останньою, яку Ульбріксон здійснив. За кілька днів човен почав літати — точно так, як сказав Обрубок МакМіллін.

22 березня він ішов попереду всіх інших човнів від старту до фінішу. 23 березня цей човен переміг на дивовижні 7 довжин в одних перегонах і на вагомі 3 чи 4 довжини в других. Уранці 27 березня, у сильну заметіль пізньої весни, він прийшов на 3 довжини попереду. Того дня, веслуючи спринт на 2 кілометри, Дон Х’юм задав частоту ходу на рівні безжальних 40 гребків на хвилину, хлопці слідували за ним бездоганно, і човен промчав через фінішну лінію, знову далеко відірвавшись від інших. 28 березня, коли все ще падав невеликий сніг, Ульбріксон офіційно підняв цей човен до статусу основної університетської команди. Він утримався від оголошення цього в пресі ще протягом кількох днів, але тренер уже ухвалив найвагоміше рішення всієї своєї кар’єри. Це був екіпаж, із яким він намагатиметься потрапити на Олімпійські ігри в Берліні.

Того дня Джордж Покок особисто охрестив новий човен, у якому хлопці веслуватимуть на відбіркових змаганнях. Коли Джо і його екіпаж підняли човен у повітря, Покок вилив банку таємничої рідини на його ніс і промовив: «Я нарікаю цей човен «Husky Clipper». Хай він досягне успіху на всіх водах, де ширятиме. Особливо в Берліні». Хлопці почали зносити човен униз по рампі до води. Деякі з них шмигали носами, намагаючись розпізнати дивний запах рідини на носі. Покок тихо підхихикував. «Сік квашеної капусти. Щоб призвичаювався до Німеччини», — усміхнувся він.

Ульбріксон призначив на 4 квітня заключне випробування на час на дистанцію 4.8 кілометра, перш ніж офіційно оголосити склад основної університетської команди на регату Тихоокеанського узбережжя. Пройшовши дві третини дистанції, Боббі Мок підняв частоту до 32 гребків. Далі човен ішов у цьому ритмі. Рекорд на цій дистанції, встановлений командою Вашингтона в регаті 1934 року, що Джо спостерігав з порома, був 16 хвилин 33.4 секунди. Тепер хлопці фінішували з результатом 16 хвилин 20 секунд. Вони зробили це, сидячи наприкінці перегонів прямо, не згинаючи спини, дихаючи легко і прекрасно почуваючись. Щоразу, коли разом сідали в «Husky Clipper», вони, здавалось, веслували все краще й краще.

Була дуже проста причина для того, що відбувалося. Хлопці в «Кліпері» були відсіяні жорсткою конкуренцією, у якій виділявся їхній загальний характер: усі вони були досвідченими, усі вони були жорсткими й відчайдушно цілеспрямованими, але також усі вони мали добре серце.