Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 103

103

На станції, як і в попередні роки, оркестр грав бойові пісні, танцювали чірлідери, тренери виголошували короткі промови, ляскали спалахи фотоапаратів і дзижчали камери кінохроніки, коли хлопці піднімались на потяг. Цього року станція була забита, і не тільки студентами та журналістами, а й батьками, братами і сестрами, тітками, дядьками, бабусями і дідусями, кузенами, сусідами і пересічними незнайомцями. Можливо, місто нарешті перебуває за крок до здобуття світової слави. Якщо це так, усі хотіли засвідчити свою пошану коронації. Коли Роял Брогем піднявся на потяг, він зазначив, що ніколи не бачив, щоб екіпаж залишав місто «з такою веселою рішучістю та оптимізмом». «Ці хлопці інтуїтивно відчувають перемогу... Вони вже зараз практично потискають руку Гітлерові», — сказав він.

Але Брогем непокоївся. Він бачив усе це раніше і бачив сумні наслідки нездійснених надій у Сіетлі минулого року. Він сів за друкарську машинку у своєму вагоні і видрукував заключні рядки для ранкової колонки. «Не забувайте, — попередив він своїх читачів, — про нав’язливий привид цього останнього кілометра». Поки що він залишив невисловленою свою ще глибшу заклопотаність з приводу 2-кілометрового спринту на олімпійських відбіркових змаганнях.

Коли потяг кашлянув, хитнувся і почав відходити від станції, хлопці позвішувались із вікон і кричали на прощання: «До побачення, мамо!», «Я писатиму з Берліна». Джо також вистромився з вікна, вишукуючи своїх рідних. Згодом, у дальньому кутку, він побачив їх. Джойс стояла з батьком і дітьми, що підстрибували догори, і високо тримала над головою табличку, на якій намалювала великий зелений чотирилисник конюшини.

Коли потяг покотився на схід, хлопці розслабились, почуваючись легко і вільно. Погода була тепла, але не задушлива, і вони валялися на своїх полицях, скільки хотіли, грали в блек-джек і покер та відродили свою стару традицію кидатися водяними кульками на випадкових корів і сплячих собак, що траплялися їм на шляху. Наступного ранку Ел Ульбріксон повідомив їм радісну звістку. Він оголосив, що хоче, щоб кожен із них набрав півтора-два кілограми, перш ніж вони досягнуть Поукіпзі. У вагоні-ресторані все було до їхніх послуг — жодних обмежень. Хлопці ринулися уперед. Джо ледь міг у це повірити. Він замовив стейк, потім другий, цього разу ще й з морозивом.

Поки хлопці їли, Ел Ульбріксон, Том Боллес і Джордж Покок зібралися на стратегічну нараду у своєму вагоні. Вони були добре обізнані з тим, що думав Кай Ебрайт, про що непокоївся Роял Брогем і про що багато говорили в східній пресі: Вашингтон знову поступиться на останній сотні метрів перегонів університетських команд на дистанції 6.4 кілометра. Що б не трапилося, вони мали твердий намір цього року не втратити лідерство таким чином. Отож, вони розробили план перегонів. Ульбріксон завжди любив заходити ззаду, щоб зберегти щось на кінець перегонів, але в минулому він завжди старався взяти хороший старт, залишатися поруч із лідерами протягом гонки, а потім перемогти їх убивчим спринтом на фініші. Новий план залишався наближеним до цієї базової стратегії, але з родзинкою. Вони відпливуть від стартової лінії з прискоренням, достатнім лише для отримання рушійної сили для човна, але потім відразу перейдуть на низьку частоту ходу 28 чи 29 гребків. Більше того, вони утримуватимуть його низьким, незалежно від того, що робитимуть інші човни, так довго, поки залишатимуться на відстані приблизно у 2 довжини від основної групи човнів. В ідеалі, вони мають тримати хід низьким упродовж 2.5 кілометра, а потім підняти його до 31 гребка, поки не досягнуть позначки половини дистанції. На позначці 3.2 кілометра Боббі Мок має сказати Дону Х’юму дати повний газ і почати підминати лідерів, які на той момент мали би почати втомлюватися. Свідомий повільний старт був ризикований. Це означало, що вони муситимуть обігнати кожен човен на річці на їхньому шляху до фінішу, але, щонайменше, їм усе ж доведеться важко веслувати в кінці. Коли всі погодилися з планом, Ел Ульбріксон пішов розказати його Боббі Моку.

Команди Вашингтона приїхали до Поукіпзі рано вранці 14 червня, у розпал літньої грози. Промоклі до кісток під проливним дощем, вони розвантажили човни з багажного вагона, підняли їх над головами і поквапилися униз до річки, щоб розмістити човни й оглянути своє нове житло. Цього року вони не мешкатимуть у хисткій старій хатині на боці Хайленда. Ел Ульбріксон улаштував їм житло в колишньому будинку Корнелла, значно соліднішій будівлі на східному березі річки, безпосередньо по-сусідству з будинком Каліфорнії. Скидаючи свої вологі пальта і тупаючи по всій будівлі, вони дивувалися розкошам, які мало їхнє нове житло. Тут були гарячі душі, тренажерна зала, електричні лампи і простора загальна спальня, заставлена подовженими ліжками. Було навіть радіо, по якому хлопці зможуть слухати все, від гри в бейсбол, Фіббера МакГі і Моллі до прямих трансляцій оркестру Нью-Йоркської філармонії прямісінько із Карнегі-Холу або, якщо Джо прикладе руки до його налаштування, і передачу «Національні сільські танці» з Чикаго. Будинок мав широку криту веранду, де хлопці могли б спати, якщо погода стане спекотною. І оскільки зовні барабанив дощ, було досить важливо, що дах не протікав.

До того часу, коли вони закінчили облаштовуватись, почувся запах приготування їжі. Ведені своїми носами, і носом Джо Ранца зокрема, вони швидко відкрили найкращу особливість нового місця — літню кухню на пляжі, на відстані всього лиш 7 метрів від їхніх вхідних дверей. Заправляла на літній кухні імпозантна особа Іванда Мей Калімар, кольорова жінка і, як виявилось, неперевершений кухар. Із нею працювали її син Олівер, мати і зять, усі діловито готували смажену курку на обід для хлопців із Вашингтона. Хлопці швидко зрозуміли, що вони щойно приземлилися прямо в серце блаженного місця. Роял Брогем, задоволений, спостерігав, як вони йдуть на перший обід, а потім телеграфував додому історію про це. «Пост-Інтеллідженсер» надрукував її під фото Джо із написом «Джо Ранц, чемпіон із поїдання».

103