Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 104

104

Протягом наступних кількох днів Джордж Покок ходив від елінга до елінга, обслуговуючи човни конкурентів Вашингтона. Знову цього року 17 із 18 суден на річці були виготовлені в його майстерні. Пококу подобалося працювати над ними: регулювати такелаж, ще раз покривати лаком корпуси, робити дрібний ремонт. Він не хотів бачити на річці потерті або занедбані човни зі своїм ім’ям. І цей вид послуг був корисний для встановлення приязних стосунків із клієнтами. Найперше він пішов у сусідній елінг команди Каліфорнії, щоб поглянути на човни Кая Ебрайта.

Хлопці Вашингтона, однак, відмовилися розмовляти з хлопцями Каліфорнії і навпаки. На спільному причалі ці дві команди проходили один повз одного мовчки, відвертаючи очі, лише кидаючи випадкові косі погляди, як собаки, що кружляють перед боєм. І бійка була справді вельми можливою. Незабаром після прибуття, репортер, прогулюючись, підійшов до Коротуна Ханта і відмітив, що в будинку команди Каліфорнії склалося враження, ніби хлопці Вашингтона, схоже, вважають себе надзвичайно сильними, що вони здаються завжди готовими лізти в бійку, і якщо не зможуть вступити в конфлікт із кимось ще, то битимуться між собою, але команда Каліфорнії буде щаслива врятувати їх від такої біди. Коротун відповів: «Якщо ці здоровані хочуть бійки, ми битимемося, але ми цього зовсім не прагнемо».

Тим часом Ульбріксон і Боллес почали жорстко ганяти своїх хлопців, відпрацьовуючи веслування на низькій частоті ходу, але на великі відстані, намагаючись скинути ті півтора-два кілограми, які вони навмисно заохочували їх набрати за час подорожі потягом. Існувала теорія, що вони таким чином досягнуть досконалої для перегонів ваги й ідеальної фізичної форми на день перегонів, 22 червня — будуть не надто легкими й не надто важкими. Кулінарія місіс Калімар, однак, ішла наперекір найбільшим зусиллям тренерів.

Потім просочилася новина, що основна університетська команда Каліфорнії показала блискучий результат 19 хвилин 31 секунду на 6.4-кілометровій дистанції. Це був, безумовно, поки найкращий час року на річці. Хлопці Корнелла також почали демонструвати вражаючий час. Увечері 17 червня Ел Ульбріксон зірвався і влаштував свої власні випробування на час. Веслуючи о 9-й вечора, під покровом темряви і в бурхливій воді, Джо і його товариші по екіпажу пронеслись по 6.4-кілометровій дистанції за час, котрий, як повідомив Ел Ульбріксон репортерам, був лише на частки секунди більший за 19 хвилин 39 секунд і значно програвав порівняно з приголомшливими 19 хвилинами 31 секундою Каліфорнії. Джонні Уайт записав істинний час у свій журнал того вечора: 19 хвилин 25 секунд.

Наступного дня почали ширитися чутки, що Каліфорнія провела ще одне випробування на час. Ебрайт не розкривав результат, але спостерігачі повідомляли, що його основна університетська команда прийшла з феноменальним часом 18 хвилин 46 секунд. «Поукіпзі Ігл Ньюс» повідомила результат 18 хвилин 37 секунд. Роял Брогем телеграфував похмурий звіт у «Пост-Інтеллідженсер»: «Забронзовілі на сонці веслярі Каліфорнії знову правлять за фаворитів... Це не веслування, це політ».

Але Ульбріксон залишився незворушним. Він хотів, щоб хлопці добре відпочили перед перегонами, і він вже побачив достатньо. Тренер сказав своїм хлопцям розслабитися. Відтепер і до дня перегонів 22 червня будуть лише легкі тренування, щоб тримати себе у формі. Юнакам це сподобалось. Вони вже знали щось, чого більше не знав ніхто, навіть Ульбріксон.

Пізно ввечері після фінального випробування на час, коли вітер стих і вода заспокоїлася, вони почали веслувати назад по річці, у темряві, пліч-о-пліч із новачками і юніорами. Незабаром червоні та зелені ходові вогні катера тренерів зникли у верхів’ях річки. Човни проходили під двома мостами, прикрашеними мерехтливими намистинами з бурштинових вогнів. Уздовж берега і вгорі на берегових скелях тепле жовте світло лилося з вікон будинків і елінгів. Це була безмісячна ніч. Вода мала чорнильно-чорний колір.

Боббі Мок установив для свого човна неквапливий ритм у 22 чи 23 гребки. Джо і його товариші по команді тихо розмовляли з хлопцями в інших двох човнах. Але незабаром вони виявили, що вийшли вперед, зовсім не маючи такого наміру, просто веслуючи плавно і стабільно. Скоро вони настільки віддалилися уперед, що навіть не могли чути хлопців у інших човнах. І потім, один за одним, вони зрозуміли, що не могли чути геть нічого, за винятком тихого дзюрчання їхніх лопатей, що занурювались у воду і виринали з неї. Вони тепер веслували в цілковитій темряві, залишившись одні у царстві мовчання й пітьми. Роки по тому, у похилому віці, усі вони пам’ятали цей момент. Боббі Мок згадував: «Не можна було почути нічого, крім весел, що занурювались у воду... Лише звук «зеп» — оце і все, що можна було почути. Навіть кочети не гриміли на вивільненні». Вони веслували досконало, плавно, бездумно. Вони веслували ніби в іншій площині, ніби в чорній порожнечі серед зірок, саме так, як казав Покок, вони мали веслувати. І це було прекрасно.

В останні дні перед регатою в Поукіпзі ще одна велика спортивна історія домінувала в заголовках на спортивних сторінках, а іноді й на перших шпальтах по всій країні — історія про боксерський поєдинок у важкій вазі. Макс Шмелінг із Німеччини був чемпіоном світу у важкій вазі з 1930 по 1932 роки, і він вирішив повернути свій титул, відвоювавши його у Джеймса Бреддока. Але 22-річний афроамериканець, боксер із Детройта на ім’я Джо Луїс став на шляху Шмелінга. Луїс пройшов через 27 професійних матчів із 23 нокаутами і без жодної поразки, щоб досягти свого теперішнього статусу претендента номер 1 на звання чемпіона світу. На цьому шляху він поволі почав підривати расові забобони багатьох, хоча далеко не всіх білих американців. Насправді, він міг стати одним із перших афроамериканців, якого вважатимуть героєм прості білі американці. Сходження Луїса до слави було настільки ефектне, що лише кілька американських спортивних оглядачів чи букмекерів пророкували Шмелінгу великі шанси.

104