Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 116

116

За кілька годин жителі Сіетла прокинулись під тривожні заголовки новин по радіо та в газетах. Усе місто взялося до роботи. Студентки, що були на літніх канікулах, вхопили бляшані банки і почали ходити від дверей до дверей по сусідніх районах. Пол Кофлін, президент об’єднання випускників, почав телефонувати декому з найбільш відомих випускників університету. Тисячі значків на лацкани швидко надрукували, і студенти, що були в кампусі на літній сесії, почали продавати їх по 50 центів за штуку у вестибюлях. Радіодиктори переривали ранкові програми для звернень про збір коштів. У центрі міста І. Ф. Дікс, генеральний менеджер компанії «Тихоокеанський телефон і телеграф», підписався як голова кампанії. У найкоротші терміни телеграми почали розлітатися з офісу Дікса в торгово-промислові палати кожного міста, містечка і поселення в країні. Понад тисячу листів були відправлені на адреси «Американського легіону» та інших громадських організацій і братств.

До полудня почали сипатися гроші й обіцянки: щедрі 500 доларів від «Сіетл Таймс» для почину, 5 доларів від кафе «Хайд Евей Біер», 50 доларів від могутньої «Стандард Ойл», 1 долар від донора, що побажав залишитися анонімним, 5 доларів від Сесіла Блогга із Такоми, одного з рульових Хірама Конібеара. Гроші почали надходити також і з рідних міст хлопців, де їхні досягнення були основними новинами протягом кількох тижнів: 50 доларів із Монтесано Боббі Мока, 50 доларів із Беллінгема, найближчого містечка до молочної ферми, на якій виріс Горді Адам, 299.25 долара із Олімпії Дона Х’юма, 75 доларів із Секвіма Джо Ранца. До кінця першого дня кампанії добровольці продали 50-центових значків на суму 1523 долари. Наприкінці другого дня Т. Ф. Девіс, голова Торгово-промислової палати Сіетла, поклав завірений чек на 5000 доларів у конверт і відіслав його авіапоштою Елу Ульбріксону.

До того часу Ульбріксон і хлопці безтурботно готувалися до відплиття в Німеччину на пароплаві «Манхеттен» 14 липня. Усього за кілька годин після зустрічі з Генрі Пенном Берком і своєї короткої бесіди з Роялом Брогемом та Джорджем Варнеллом того вечора Ульбріксон натягнув на обличчя свій найкращий безпристрасний вираз — так би мовити, його природний вираз, повернувся до Берка і AOК та заявив, що, у дійсності, Вашингтон має кошти, щоб оплатити свою поїздку до Берліна. Потім, перш ніж будь-хто зміг би поставити незручне питання про те, як йому вдасться отримати на руки 5 тисяч доларів так швидко, він поспішно прийняв запрошення Спортивного клубу Нью-Йорка скористатись його тренувальною базою в сусідньому передмісті на Лонг-Айленд Саунд та швидко вислизнув із Принстона.

Коли хлопці, тепер офіційно олімпійська веслувальна команда США у класі вісімок, оселилися на острові Траверс, вони, переважно без їхнього відома, починали ставати національними знаменитостями. Удома в Сіетлі вони вже були повноцінними суперзірками. Східні тренери та спортивні оглядачі стежили за ними з постійним збільшенням інтересу відтоді, коли вони ще першокурсниками перемогли в Поукіпзі в 1934 році. І тепер, після споглядання тих останніх 20 гребків у Принстоні, газетярі з усієї країни починали оприлюднювати те, що багато з них відразу подумали, коли побачили, як Джо і його товариші по команді раптово виринають із сутінків того вечора в Поукіпзі 2 тижні тому. Саме ці юнаки можуть стати найвизначнішим університетським екіпажем усіх часів.

Острів Траверс був розташований на Лонг-Айленд Саунд, на південь від Нью-Рошель. Тренувальна база Спортивного клубу Нью-Йорка на ньому була зведена в 1888 році і простяглася на 12 ретельно доглянутих гектарах, у центрі яких стояв шикарний, просторий клубний будинок. Умістивши офіційну їдальню і устричний бар, більярдний зал, повнофункціональний спортивний зал, човнову пристань, усіляке мислиме спортивне тренажерне обладнання, приміщення для стендової стрільби, бейсбольний майданчик, боулінг, боксерський ринг, тенісні корти, корти для сквошу, бігову доріжку, турецькі лазні, басейн, перукарню, хімчистку і широкі, просторі газони, база була, практично, заміським клубом для спортсменів-аматорів, а також чудовим місцем для проведення суспільних заходів округу Вестчестер. Вона надавала легкий доступ до відмінної акваторії для веслування на протоці. І що було найпривабливішим для хлопців із полів, лісів і малих містечок Тихоокеанського Північного Заходу, вона знаходилась усього в кількох кілометрах від усіх численних таємниць і чудес міста Нью-Йорк.

Виснажлива спека продовжувала наростати на Східному узбережжі та на більшій території Америки того тижня, але якась там жарінь не могла втримати хлопців від того, щоб надкусити Велике Яблуко. Вони відвідали могилу Гранта, намагалися сісти на борт «Королеви Марії», але їх не пустили, оглянули кампус Колумбійського університету, вздовж і впоперек обійшли Рокфеллер-центр, прогулялися вгору і вниз по Бродвею та пообідали в ресторані Джека Демпсі. Вони юрбою зайшли в «Мінскі Бурлеск» і вийшли звідти із широко розкритими очима й дурнувато посміхаючись, проте Джонні Уайт виклав особисту думку у своєму щоденнику: «Це було огидно». Вони прогулялись по Уолл-Стріт, згадуючи притишений тон, із яким їхні батьки говорили про це місце в 1929 році.

Вони проїхались у метро до Коні-Айленду і виявили, що сотні тисяч жителів Нью-Йорка випередили їх, рятуючись втечею під землю від задушливої спеки Манхеттена навіть у розпал робочого тижня. Із переповненого дощатого настилу на березі вони побачили, що скільки сягав їхній зір, угору і вниз по береговій лінії, пляжі були темні, вируючи масою тіл, скупчених на піску. Вони пролізли через натовп, і їх зачарував тисячоголосий Нью-Йорк — матері, що говорили італійською, іспаномовні хлопчики з Пуерто-Ріко, діди, які балакали на ідиш, та дівчата, що щебетали польською, невгамовні діти, котрі гукали один одного десятками мов і всіма різновидами англійської, голоси, що дзвеніли інтонаціями Бронкса, Брукліна і Нью-Джерсі. Вони поглинали 5-центові хотдоги у закусочних «Натанс», їли солодку вату, пили крижану кока-колу. Вони катались на 45-метровому чортовому колесі і приголомшливих американських гірках «Циклон». Вони блукали серед шпилів і башточок Луна-парку, каталися на атракціонах, поїдали арахіс і знову пили кока-колу. До того часу, коли повернулися в місто, вони були виснажені та не надто вражені Коні-Айлендом. «Що за діра, — звірявся Чак Дей своєму щоденнику. — Брудні, переповнені, злодійські місця». Також він не був під сильним враженням від розімлілих, виснажених спекою громадян великого Нью-Йорка: «Люди в Нью-Йорку всі дуже втомлені, бліді й розм’яклі. Народ рідко усміхається і не виглядає здоровим та повним сил, як на заході».

116