Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 117

117

Досліджуючи Нью-Йорк, вони один за одним почали приходити до нового усвідомлення того, як справи складаються для них. На Таймс-Сквер одного дня високий, дещо огрядний чоловік кинувся до Коротуна, приязно роздивився його і випалив: «Ти Коротун Хант!» Потім він подивився на інших хлопців: «Ви, хлопці, є екіпажем Вашингтона, чи не так?» Коли вони підтвердили це, він захоплено розповів, що впізнав Коротуна по фотографії в газеті. Він сам був колишнім веслярем університету Колумбії, сказав чоловік, і після перегляду їхніх недавніх подвигів вирішив віддати свого сина в західний університет, так що той теж зможе стати великим гребцем. Це було вперше, коли кожен із них дійсно почав розуміти, що вони тепер команда Америки, а не університету Вашингтона, і букви «WS» на їхніх майках має бути замінена на «США».

Для Джо момент прозріння прийшов на 86-му поверсі нового Емпайр Стейт Білдінг. Жоден із хлопців ніколи не їздив на ліфті більш ніж на кілька поверхів у готелі, тож швидкий підйом і схвилював, і перелякав їх. «Вуха оглухли, очі вирячились», — писав додому Коротун Хант тієї ночі, затамувавши подих.

Джо ніколи не літав на літаку, ніколи не бачив місто з будь-якої точки огляду, вищої за ту, яка забезпечувалась його власним зростом 1.92 метра. Тепер, стоячи на оглядовому майданчику, він видивлявся, як численні шпилі Нью-Йорка здіймаються через пелену диму і пари та крізь марево спеки, і не знав, йому це видається прекрасним чи страхітливим.

Він перехилився через низький кам’яний парапет і глянув униз на мініатюрні автомобілі й автобуси та рої крихітних людей, що снували по вулицях. Під ним шуміло місто, осягнув Джо. Какофонія гудіння сигнальних ріжків, виття сирен і гуркоту трамваїв, яка вражала слух на рівні вулиці, тут, угорі, стишилась, перетворилась на щось м’яке і більш заспокійливе, схоже на звучний подих величезної живої істоти. Це був значно ширший, більш тісно пов’язаний світ, ніж він коли-небудь вважав можливим.

Він кинув 5-центову монетку в телескоп, щоб ближче оглянути Бруклінський міст, потім перевів прилад на Нижній Манхеттен і на далеку Статую Свободи. Через кілька днів він плистиме під нею на своєму шляху до місця, де, як він розумів, не дозволялась свобода, де вона, схоже, усіляко придушувалась. Усвідомлення, що прийшло до всіх хлопців, дозріло тепер і в душі Джо.

Вони були тепер представниками чогось значно більшого, ніж вони самі — способу життя, спільного набору цінностей. Свобода була, мабуть, найбільш фундаментальною із цих цінностей. Але речі, які тримали їх разом — довіра один до одного, взаємна повага, скромність, чесна поведінка, турбота один про одного — були також частиною того, що для всіх них означала Америка. І разом із прагненням до свободи, це були речі, які вони збиралися взяти до Берліна й викласти перед світом, коли вийдуть на воду в Грюнау.

Несподіване одкровення прийшло також до Боббі Мока. Воно приспіло, коли він сидів у затінку під деревом на широкій відкритій галявині на острові Траверс, відкриваючи конверт. У конверті був лист від його батька, якого він раніше просив надіслати список адрес родичів, котрих він сподівався відвідати в Європі. Але конверт також містив другий, запечатаний конверт із написом: «Прочитай це в приватному місці». Тепер, стривожений, сидячи під деревом, Мок відкрив другий конверт і прочитав його зміст. На той час, коли він закінчив читати, сльози текли по його обличчю.

Новина була досить невинна за стандартами XXI століття, але в контексті соціальних відносин в Америці в 1930-х роках це стало глибоким шоком. Зустрівшись із їхніми родичами у Європі, написав Гастон Мок синові, він уперше дізнається, що він і його родина — євреї.

Боббі сидів під деревом, довго розмірковуючи над цим, не тому, що він раптом виявився членом меншини, проти якої тоді була ще значна дискримінація, а тому, що, осягнувши новину, він уперше зрозумів страшний біль, який його батько мусив безмовно тримати в собі так багато років. Протягом багатьох десятиліть його батько відчував, що для досягнення успіху в Америці необхідно було приховувати суттєвий елемент його самобутності від своїх друзів, сусідів і навіть від власних дітей. Боббі виховали в переконанні, що до кожної людини потрібно ставитися відповідно до її дій і її характеру, а не слідуючи стереотипам. Сам батько навчив його цього. Тепер для хлопця стало пекучим одкровенням, що батько не почувався досить безпечно, щоб самому жити за цією простою настановою, що він болісно приховував свою спадщину, тримав її в секреті, як щось, чого треба соромитись, навіть в Америці, навіть від свого власного улюбленого сина.

На 9 липня Нью-Йорк пікся у найбільшій спеці в американській історії. Протягом місяця нечувані температури випалювали Захід і Середній Захід. Навіть жахливе літо 1934 року не було таке згубне. Тепер купол спеки поширився від узбережжя до узбережжя і далеко на північ Канади. Три тисячі американців загинули від спеки того тижня, 40 із них — у Нью-Йорку.

Проте американська олімпійська команда з веслування на восьмивесельних човнах була такою незворушною, наскільки це можливо. Кожного дня вони сідали в човен і прямували в приватне затишне місце для відпочинку Спортивного клубу Нью-Йорка, острів Гекльберрі, розташований за півтора кілометра від острова Траверс у прохолодних водах Лонг-Айленд Саунд. Острів був п’ятьма гектарами раю, і хлопці закохалися в нього з моменту, коли висадилися зі свого катера на пляжі в одній із його численних невеликих гранітних бухт, натягнувши на голови індіанські пов’язки з пір’ям індика, які одягали члени клубу, відвідуючи це місце. Вони стрибали з кам’яних уступів, занурювались у прохолодну зелену воду протоки, плавали, борюкалися, а потім розтягувались на теплих пласких гранітних плитах, засмагаючи до коричневого кольору, перш ніж знову пірнути назад у воду.

117