Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 118

118

Чак Дей палив «Лакі Страйк» і травив жарти. Роджер Морріс сонно лежав поруч, роблячи сердиті зауваження щодо шкідливої звички Дея. Горді Адам задовольнявся тихим лежанням на сонці у своїй індіанській пов’язці. Джо побрів вивчати геологію острова, відкриваючи льодовикові борозни, витравлені в граніті. Боббі Мок спробував організувати якусь діяльність, підганяв хлопців до цієї затії і був безцеремонно схоплений і вкинутий у воду 3 чи 4 рази за своє чіпляння. Усі вони тут почувались у своїй тарілці, невимушено і легко. З морем і лісом під рукою, вони були у своїй стихії, так як ніколи не могли би бути в Манхеттені зі всім його блиском і шиком.

На 3-й день Ел Ульбріксон поклав край їхньому плаванню. Він був твердо переконаний, що будь-який вид фізичних вправ, окрім веслування, був шкідливий для веслярів — це розробляло неправильні групи м’язів.

Нарешті прийшов час пакувати речі та готуватися до подорожі в Німеччину. 13 липня Покок наглядав за хлопцями, коли вони обережно завантажили 19-метровий «Husky Clipper» на довгу вантажівку і з поліцейським ескортом провезли його через серце Нью-Йорка до пірса номер 60 на річці Гудзон, де пароплав «Манхеттен» готували до відплиття через 2 дні. Покок проводив свої дні на острові Траверс, ретельно шліфуючи корпус човна, а потім наносячи морський лак шар за шаром та поліруючи кожен шар до тих пір, поки корпус не засяяв. Це було не просто питання естетики. Покок хотів одержати човен, що має днище для максимально можливої швидкості, яку тільки він міг надати йому. Частки секунди могли змінити хід справи в Берліні.

Коли вони зупинились неподалік від «Манхеттена», Покок виявив, що причал був безладним скупченням офісів, складських ангарів, штабелів вантажів і перекритих навісами проходів для пасажирів. Він і хлопці були відповідальні за власноручне завантаження човна на корабель і швидко виявили, що не було достатньо вільного місця для виконання маневру з їхнім довгим судном, щоб розмістити його в позицію для підняття на борт. Усі вони були у краватках з нагоди прийому, після якого мала відбутись вечеря в готелі «Лінкольн». Несучи човен над головами у задушливій, вологій спеці, вони ходили обережно, але стомлено вздовж і впоперек причалу майже годину, дивлячись вгору на великий червоний корпус корабля і пробуючи розв’язати це складне завдання різними способами, які лишень могли придумати.

Нарешті далеко на причалі хтось помітив багажний жолоб, що спускався під кутом 60 градусів до рівня вулиці. Вони обережно вставили носовий кінець човна в жолоб і, повзучи накарачках, поволокли його вгору на прогулянкову палубу. Звідти, тримаючи його високо над головами під похилим кутом, вони підняли човен на шлюпкову палубу, прив’язали його, накрили брезентом і надіялися та молилися, щоб ніхто не сплутав його з лавкою і не всівся на нього. Після цього вони поспішили на прийом, дуже запізнюючись і стікаючи потом.

У готелі «Лінкольн» вони офіційно зареєструвались в AOK і вперше опинилися серед інших олімпійців у холі. Гленн Каннінгем теж був там, одягнений в елегантний сірий костюм і яскраво-жовту краватку. У кутку кімнати фотографи приперли до стінки Джессі Оуенса, одягненого в молочно-білий костюм, і умовили його позувати із саксофоном. «Коли я дам відмашку, — сказав один із фотографів, — подуйте в цю штуку». За командою Джессі подув. Інструмент видав довге, свистяче зітхання. «Краще йдіть перевірте свої шини, Джессі, це звучало як прокол», — пожартував хтось.

Прогулюючись холом, хлопці Вашингтона усвідомлювали, що вони, можливо, не найвідоміші люди тут, не найшвидші в ногах чи навіть не найсильніші, але, за винятком Боббі Мока, вони були, напевно, найвищими. Потім вони зустріли Джо Фортенберрі зростом 2.07 метра і Вілларда Шмідта зростом 2.10 метра з першої в історії олімпійської баскетбольної команди США. Коли він підійшов, щоб потиснути їм руки, і вони спробували подивитися Шмідту в очі, навіть Обрубок МакМіллін зрозумів, що ризикує отримати розтягнення м’язів у шиї. Боббі Мок навіть не намагався. Він зрозумів, що потребував би для цього драбини.

Наступного дня була купа справ — забрати їхні олімпійські акредитаційні посвідчення і німецькі візи, запастися в останню хвилину всякою всячиною, купити дорожні чеки. Джонні Уайт не знав, що він збирається робити з грошима у Європі. Він, як і раніше, мав ті самі 14 доларів, з якими залишив домівку, але їх вистачить ненадовго. Потім, в останню хвилину, із Сіетла прибув конверт зі 100 доларами. Його сестра Мері Хелен надіслала майже всі свої заощадження, кажучи, що взяла в обмін на гроші його стару скрипку. Джонні добре знав, що вона не мала жодного інтересу до скрипки.

Того вечора вони обмежили свій тур по Нью-Йорку поїздкою в Державний театр Лоус, де Дюк Еллінгтон і його оркестр закінчували тижневий ангажемент. Це було основним моментом перебування в Нью-Йорку, особливо для Джо і Роджера. Під величезною люстрою із чеського кришталю, сидячи в оббитих червоним плюшем кріслах театру, в оточенні позолочених різьблених по дереву оздоблень, вони заворожено слухали, як Еллінгтон і його оркестр виконували «Настрій індиго», «Акцент на молодість», «У сентиментальному настрої», «Сум на околицях міста» і ще з півтора десятка мелодій. Джо купався у яскравій, мідній музиці, всотуючи її, коли вона оповивала його, та відчуваючи, як вона заколихує його.

Пізно того вечора вони зупинилися переночувати у клубі «Альфа Дельта Фі» — залишалася одна ніч, перш ніж наступного ранку почнеться найбільша пригода у їхньому житті. Коли хлопці вимкнули світло, за 50 кілометрів на південь від них дирижабль «Гінденбург» рушив зі свого місця швартування у Лейкхерсті, штат Нью-Джерсі, і незграбно полетів над Атлантикою на шляху додому в Німеччину для виконання своєї маленької ролі в Олімпійських іграх 1936 року, темно вимальовуючись на тлі нічного неба, і великі чорні свастики красувались на його хвостових закрилках.

118