Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 125

125

Він не міг знати про кривавий секрет, який приховував Кьопенік і його спокійні води.

Наступного ранку хлопці прокинулися рано — їм кортіло нарешті вийти на воду. Після сніданку сірий німецький армійський автобус перевіз їх за 5 кілометрів уздовж Лангер-Зее до маршруту регати в Грюнау, де вони виявили, що ділитимуть прекрасну нову цегляну оштукатурену човнову станцію з німецькою національною командою з веслування. Над входом один біля одного висіли американський і нацистський прапори. Німецькі веслярі були ввічливими, але навряд чи захлинулись від радості, побачивши їх. Джорджу Пококу вони видались дещо зарозумілими. Вони були членами веслувального клубу Берліна «Вікінг» і гребли на човні під назвою «Глідер». Загалом вони виглядали трохи старшими за хлопців Вашингтона. Німецькі веслярі мали відмінне обладнання. Вони були в прекрасній фізичній формі і відзначались суворою дисципліною та майже військовою виправкою. На відміну від будь-якого іншого німецького екіпажа на Грюнау цього літа, вони не були індивідуально відібрані нацистською державою. Натомість вони потрапили в німецьку збірну завдяки очевидним досягненням усієї своєї команди. Джордж Покок і Ел Ульбріксон сильно підозрювали, однак, що нацистський уряд значною мірою субсидував їхню інтенсивну підготовку.

Коли хлопці приготувались уперше вивести «Husky Clipper» на Лангер-Зее, фотограф, який заліз під нього, щоб зробити знімок, підвівся занадто різко і вдарився головою об човен, і в його обшивці утворилась довга, тонка тріщина. Човен не можна було експлуатувати, поки Джордж Покок не відремонтує його. Розчарований, Ел Ульбріксон відпустив хлопців, поки Покок чаклуватиме над «Кліпером». Юнаки повернулися в поліцейську академію і поцупили шматочки цукру з кухні, щоб нагодувати поліцейських коней у стайні, але це швидко їм набридло, і вони блукали Кьопеніком під дощем, привертаючи натовп цікавих жителів усюди, куди б не пішли.

Коли Покок відремонтував човен, і хлопці вийшли на воду знову, їхні результати відверто розчарували. Вони показали поганий час, веслували слабко й неефективно. Канадський і австралійський екіпажі, що відпрацьовували спринт, мчали повз них із посмішками на обличчях. «Ми гребли паршиво», — написав Джонні Уайт у своєму щоденнику того вечора. Ел Ульбріксон був такої ж думки. Від того часу, коли звів їх разом в один екіпаж у березні, він ніколи не бачив, щоб вони веслували так погано. Тож вони мали багато роботи, і більшість із них ще мусили скинути значну вагу. Що найгірше, майже всі вони були трохи застуджені, а Дон Х’юм, схоже, мав застій мокрот у грудях, і це тривожило більше ніж нежить. Не додавало ентузіазму й те, що стійкий дощ, який приносив холодний вітер, продовжував дути на Лангер-Зее майже безперервно, а поліцейські казарми незабаром виявилися холодними, і їх наскрізь продував протяг.

У наступні кілька днів хлопці встановили рутинний денний розпорядок: погано веслували вранці, а в другій половині дня вирушали до Берліна порозважатися. Їхні олімпійські посвідчення давали їм вільний доступ майже скрізь у місті. Вони сходили на водевіль, відвідали могилу невідомого солдата Першої світової війни і подивилися оперету. Також вони з’їздили на «Рейхсспортфельд» і повернулися звідти глибоко вражені грандіозністю та сучасністю стадіону. Вони проїхались на міській залізниці до центру міста, де всі, крім Джо, який не міг дозволити собі витратити на це 22 долари, купили або замовили фотоапарати «Кодак Ретіна». Ще хлопці прогулялись по Унтер-ден-Лінден, де тротуари були забиті іноземними гостями і німцями з провінцій, понад мільйон яких хлинули в місто останніми днями. Вони купували смажену ковбасу братвурст у вуличних торговців, фліртували з німецькими дівчатами й витріщалися на офіцерів СС у чорних сорочках, які проїжджали повз у блискучих лімузинах «Мерседес». Знову і знову звичайні німці вітали їх, піднімаючи праву руку долонею вниз і викрикуючи: «Хайль Гітлер!» Хлопці узяли за звичай відповідати, теж підіймаючи руки і викрикуючи: «Хайль Рузвельт!» Німці переважно робили вигляд, що не помічали цього.

Вечорами вони поверталися в Кьопенік, де отці містечка, схоже, докладали всіх зусиль, щоб організувати для них вечірні розваги, бажали того спортсмени чи ні. Одного разу ввечері це була виставка дресированих поліцейських собак у замку. Іншого вечора то був концерт. «Це був паршивий оркестр. Усі грали фальшиво», — буркотливо черкнув Роджер Морріс у своєму щоденнику. Джонні Уайт був такої ж думки, вживши слово, що швидко ставало його улюбленим для висловлення незадоволення: «Це було огидно». Скрізь, куди б юнаки не пішли, городяни оточували їх, просили автографи, ніби вони були кінозірками. Спочатку це було кумедно, але незабаром почало набридати. Зрештою, хлопці вечорами орендували човни і гребли навколо замку під дощем у компанії білих лебедів, що курсували тими ж водами, лише щоб отримати бодай трохи тиші і спокою.

Однак не можна було сказати, щоб хлопці були зовсім неохочі до уваги. 27 липня вони розважалися тим, що одягнули свої індіанські пов’язки з пір’ям із острова Гекльберрі на тренування в Грюнау. Результатом стало те, що Джонні Уайт назвав «маленьким бунтом». Німецькі уболівальники скупчилися навколо них, намагаючись хоч одним оком поглянути на тих, хто, як вони наполовину вірили, є членами якогось блідолицього північно-західного племені. Це було, головно, для забави, але також спробою поліпшити моральний дух на човновій станції, що різко підупав.

125