Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 126

126

Човен ще не йшов так швидко, як належало, і хоча більшість хлопців вилікувались від застуди, Горді Адам і Дон Х’юм все ще нездужали. 29 липня Х’юм був надто хворим, щоб веслувати. У дійсності, надто слабким, щоб бодай підвестися з ліжка. Ульбріксон поставив на критично важливу позицію загребного Дона Коя, одного з двох запасних веслярів, яких узяли в поїздку. Але екіпаж був незнайомим із гребком Коя, так само як і той — із веслуванням на цій позиції. Усі разом вони просто не відчували човен.

Ел Ульбріксон почав тривожитись. Коли екіпажі з інших країн прибули до Грюнау, він і Джордж Покок проводили багато часу біля води, спокійно вивчаючи конкурентів. Побачивши, наскільки високодисциплінованими були німці, він починав сприймати їх дуже серйозно. Італійці, четверо з яких були ветеранами екіпажа з Ліворно, що фінішував на дві десятих секунди пізніше від Каліфорнії в олімпійських перегонах 1932 року, також виглядали загрозою. То були великі, витривалі юнаки з робітничого класу, значно старші за його хлопців. Їхній середній вік становив 28 років, а деяким було вже за 30, але всі вони були у відмінній формі. Вони веслували з величезною енергійністю, хоча й мали схильність різко відкидати голови назад і вперед із кожним гребком. Ульбріксон збагнув, що вони, як і німецька команда, ймовірно, субсидувались фашистським урядом, який послав їх на Олімпіаду. Він не був серйозно стурбованим японською командою із Токійського імператорського університету. Вони веслували короткими веслами із малими лопатями у значно меншому човні, завдовжки всього 16 метрів. Такий дизайн був підігнаний під їхні невеликі тіла. У середньому японський весляр важив лише 66 кілограмів. Але вони вразили всіх у Грюнау у свій перший день на воді, коли несподівано показали одну з переваг їхнього меншого розмаху, піднявши ритм із 27 гребків до абсурдних 56 усього за 15 секунд, притьмом збивши воду в білу піну і прискорившись так хутко, що вони виглядали, як висловився Ульбріксон, «наче качки, що намагаються вибратися з води». Австралійська команда повністю складалась із великих, м’язистих поліцейських із Нового Південного Уельсу і, хоча їхня техніка не виглядала досконалою, вони мали запал у своїх дещо завеликих животах, а також добрячу дозу австралійської бойової життєвої позиції, зокрема по відношенню до британського екіпажа.

Раніше того місяця австралійці приїхали до Англії позмагатись у найпрестижніших і освячених давньою традицією перегонах за Великий Кубок у Хенлейській королівській регаті. У Хенлі їм ввічливо, але твердо повідомили, що правила регати, встановлені з 1879 року, забороняють участь тих, хто «є або був за професією або зайнятістю по найму механіком, ремісником або робітником». Виглядало на те, що поліцейських зарахували до «робітників», тож вони не могли, на жаль, брати участь у регаті. Хлопці, що заробляли на життя ручною працею, як вважалось, мали фізичну перевагу над юнаками «сидячих професій», тому змагання між обома відбувалися би не на рівних умовах. Розлючені австралійці залишили Великобританію і попрямували до Берліна, де рішуче налаштувались, незважаючи на всі труднощі, перемогти тих, кого називали «кляті брити».

Понад усе англійці в очах багатьох, у тому числі Ела Ульбріксона і Джорджа Покока, були екіпажем, який належало побити в Берліні. Веслування було все-таки типово британським спортом, і британська олімпійська вісімка 1936 року походила з поважного старого клубу «Ліандер». Її екіпаж і рульовий були кращими із кращих британських гребців, ретельно відібраними серед численних прекрасних веслярів Оксфорда і Кембриджа, де хлопці носили твідові костюми і краватки на заняття, де іноді красувались шовковими ескотськими краватками на своїх човнових станціях, де мали звичай сідати в човни у білих шортах, темних гольфах і шийних хустинах, але де, тим не менш, веслували так, наче були народжені для цього.

Ульбріксон не міг дочекатися, щоб добре розглянути їх зблизька. Того ж прагнули і австралійці.

Опівдні 1 серпня Джо і решта американської олімпійської збірної стояли чітко вишикуваними рядами понад дві години на величезному зеленому майданчику «Майфельд» біля «Рейхсспортфельду». Вони очікували на прибуття Адольфа Гітлера і початку, мабуть, найбільш видовищної публічної церемонії, яку до цього часу бачив світ — відкриття 11-х Олімпійських ігор. Ніколи раніше не було спроб влаштувати таке грандіозне шоу, яке було заплановане на той день. Але, як писав Альбіон Росс у «Нью-Йорк Таймс» за кілька днів до цього, Олімпіада ніколи донині не організовувалась «політичним режимом, який зобов’язаний своїм тріумфом новому втіленню усіх можливостей пропаганди, реклами й показовості. Постановка олімпійських церемоній у минулому віддавалась у руки аматорів. А тут робота була здійснена фахівцями, при тому найталановитішими, найвинахідливішими та найуспішнішими професіоналами в історії».

Від самого прибуття хлопців легкий дощик то накрапав на їхні солом’яні капелюхи, то переставав, але тепер хмари почали зникати, і у своїх спортивних піджаках, краватках і білих фланелевих брюках вони, разом з іншими американськими спортсменами, почувалися некомфортно. Вдалині дирижабль «Гінденбург», що ніс олімпійський прапор, продзижчав у небі в неспішному вигині над центром Берліна, згодом розвернувся і почав повільно наближатися до стадіону. Молода німецька дівчина, одягнена в уніформу, пройшла між рядами спортсменів, усміхаючись і роздаючи печиво та оранжад, намагаючись збадьорити всіх. Але американці втомилися від стояння і чекання.

126