Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 129

129

Нарешті Левальд перервався. Гітлер, який розмовляв із Лені Ріфеншталь, підійшов до мікрофона й оголосив Олімпійські ігри відкритими одним коротеньким реченням. Британський диктор, захоплений зненацька, перервався, і схвильовано та з полегшенням видихнув: «Це був гер Гітлер! Ігри відкрито!»

Церемонія перейшла в темп крещендо. Ряди сурмачів на Марафонських воротах заграли фанфари. Олімпійський прапор було піднято. Ріхард Штраус диригував дебютом величезного оркестру з олімпійським гімном. Гримонула артилерія за межами стадіону. Тисячі білих голубів несподівано знялися з кліток на полі, кружляючи по стадіону у білому вихорі. Знову зазвучали фанфари, і стрункий юний блондин, одягнений у біле і високо тримаючи в руках факел, з’явився зі східних воріт стадіону. У натовпі запала тиша, коли він граційним розмашистим кроком спустився униз східними східцями, пробіг навколо доріжки з червоної глини і піднявся вгору по західних східцях, де знову зупинився, вимальовуючись на тлі неба і тримаючи факел високо над головою. Потім під звуки олімпійського дзвону він повернувся, встав навшпиньки і торкнувся факелом величезної бронзової чаші на тринозі. Язики полум’я вирвалися з неї. Нарешті на тлі заходу сонця за олімпійським вогнем тисячний хор, одягнений у біле, разом піднявся і почав співати «Хор Алілуя» з «Месії» Генделя. Глядачі підвелись і приєдналися до співу. Музика і голоси розрослись, злилися та хлинули крізь увесь широкий простір стадіону, наповнюючи його світлом, любов’ю і радістю.

Коли спортсмени почали марширувати зі стадіону того вечора, майже всі на полі і поза ним відчули себе більшою чи меншою мірою приголомшеними. Ніхто ніколи не бачив нічого подібного до того, що тільки-но відбулося. Зарубіжні журналісти кинулися до своїх телетайпів, затопили дроти репортажами, і наступного ранку газети по всьому світу вийшли із захопленими заголовками. Хлопці з Вашингтона також були вражені. Це було «найбільш приголомшливе видовище, яке я будь-коли бачив», як сказав Роджер Морріс. Джонні Уайт відгукнувся: «Це принесло нам грандіозні відчуття». І це було саме те, для чого церемонія так ретельно розроблялась — дати грандіозні відчуття. Вона розпочала процес установлення позитивної думки у світі про нову Німеччину. Вона вивісила табличку, щоб усі бачили: «Ласкаво просимо в Третій Рейх. Ми не такі, як про нас кажуть».

Розділ 17

Побачити переможний екіпаж у дії — це стати свідком ідеальної гармонії, у якій вивірено все... Формула стійкого успіху полягає у веслуванні серцем і розумом у поєднанні з фізичною силою.

— Джордж Йомен Покок

Погода на Лангер-Зее на початку серпня стала геть непривітною. Холодний, пронизливий вітер безжально дув на маршруті перегонів у Грюнау. Хлопці гребли проти вітру, одягнені у светри, намастивши ноги гусячим жиром. Кваліфікаційні перегони мали відбутися менш ніж за два тижні, а вони досі не відновили сили. Човен зупинявся на захопленні й підскакував у бурхливій воді, замість того, щоб легко і ефективно розрізати її товщу. Їхній час показував дуже низькі результати. Вони ловили крабів. Їхні тіла досі були не у формі. Вони запрудили свої щоденники самовбивчими коментарями. «Ми працюємо огидно», — коротко відмітив Джонні Уайт.

Усі хлопці були стурбовані, але поза водою вони продовжували веселитись у п’янкій атмосфері, що охопила Берлін того літа, і насолоджуватися товариством один одного, тиняючись містом, поїдаючи шніцелі, п’ючи пиво, піднімаючи кухлі і співаючи «Схиліться перед Вашингтоном». Коли спортивний директор зі Стенфорда Джек Райс запросив їх на вечерю у шикарний готель «Адлон», вони вхопилися за цю можливість. Одягнуті в повсякденні брюки і свої клубні светри з великими буквами «WS» на грудях, вони пройшли через поліцейський кордон у пишний вестибюль готелю, де аромати шкіри і солодового віскі змішувались із вибухами сміху, дзвоном келихів і звуками м’якої, повільної фортепіанної музики. У ресторані з високою стелею офіціант у фраку підвів їх до столу зі свічками кольору слонової кістки, застеленого білою лляною скатертиною. Вони сіли із широко відкритими очима, розглядаючись на інших відвідувачів — міжнародних олімпійських чиновників, заможних американців і британців, елегантних німецьких жінок у легких вечірніх сукнях із шовку чи шифону, блискучої парчі або атласу, всипаних стразами. Тут і там есесівці сиділи окремо, за своїми власними столами, базікаючи, п’ючи французьке вино і атакуючи ножами та виделками біфштекси чи печеню із маринованого м’яса. Сидячи за столами в сіро-чорних уніформах і кашкетах, прикрашених срібними черепами та схрещеними кістками, вони вирізнялись серед решти натовпу — акуратні, педантичні й зловісні. Але ніхто, здавалося, не заперечував проти їх присутності.

6 серпня Ел Ульбріксон опустив хлопців на землю. Більше не буде поїздок до Берліна або деінде, поки не завершаться Олімпійські ігри. Залишилось усього лише 6 днів до кваліфікаційних перегонів, а Ульбріксон був рішуче незадоволеним їхнім прогресом. У дійсності, він був незадоволеним багатьма речами. Холодна, волога погода і відсутність опалення в казармах поліцейської академії ускладнювали видужування Дона Х’юма від застуди чи то хвороби, що засіла в його легенях. Від того часу, як він уперше захворів у Принстоні на початку липня, Х’юм так і не припиняв кашляти і шморгати носом. «Х’юм — це наше все. Якщо він швидко не одужає і не відновить свою форму, у нас небагато шансів», — скаржився Ульбріксон «Ассошіейтед Пресс» тижнем раніше. Зараз Х’юм залишався щонайменше таким же хворим, як і був тоді.

129