Рівно о 16:00 Гітлер увійшов у західну частину стадіону. Багатолюдний оркестр — Берлінський філармонічний оркестр, об’єднаний із національним оркестром та доповнений півдесятком військових оркестрів — заграв «Марш присяги на вірність» Вагнера. Побачивши Гітлера, який спускався від Марафонських воріт східцями на поле, 110 тисяч людей скочили на ноги, випростали свої десниці та почали ритмічно скандувати: «Зіг хайль! Зіг хайль! Зіг хайль!»
Оточений тепер нацистськими офіцерами в сірих уніформах і у супроводі чиновників МОК у циліндрах, Гітлер попрямував по біговій доріжці з червоної глини, і крики «Хайль!» запульсували по всьому стадіону. Гудрун Дієм, 5-річна дівчинка, одягнена в блакитну сукню, з вінком із квітів на голові, зробила крок уперед, сказала: «Хайль, мій фюрер!» і вручила йому невеликий, ніжний букет квітів. Гітлер усміхнувся їй, узяв квіти, а потім піднявся східцями до широкої оглядової платформи, де ступив на своє почесне місце й уважно обвів поглядом натовп, у той час як величезний оркестр, яким диригував Ріхард Штраус, почав грати «Пісню Німеччини» з її приспівом «Німеччина понад усе», а відразу по цьому — гімн нацистської партії «Пісня Хорста Весселя».
Коли останні різкі обертони гімну замовкли, настав момент тиші. Тоді задзвонив величезний дзвін із «Майфельду» за стадіоном, спочатку повільно й тихо, а згодом усе голосніше, усе наполегливіше і дзвінкіше, у той час як спортсмени виходили парадом на стадіон. Процесію очолювала, як зазвичай, збірна Греції. Коли кожна команда проходила повз Гітлера, він приспускав свій прапор на знак вітання. Більшість також віддавали йому щось на кшталт вітання. Деякі демонстрували олімпійське вітання, яке мало невдалу схожість із нацистським салютом — права рука, витягнута долонею вниз, але піднята вгору як продовження правого боку тіла, а не прямо уперед, як у нацистській версії. Деякі команди відверто віддали перевагу нацистському вітанню. Багато збірних, у тому числі французька, продемонстрували різні неоднозначні версії десь посередині між ними. Деякі не віддавали вітання взагалі. У відповідь кожній із команд натовп аплодував з ентузіазмом або без, залежно від того, наскільки їхні жести відповідали нацистському салютові.
На «Майфельді» американці, нарешті, зорганізувалися в пристойні колони, підтягнули свої краватки чи розгладили спідниці, поправили капелюхи та почали йти до тунелю, через який вони мали вийти на стадіон. Марширування не було їхньою сильною стороною, звісно, не до порівняння з німцями. Але ввійшовши до тунелю і почувши шквал криків «Хайль!» усередині стадіону, вони відкинули назад плечі, розширили крок і спонтанно почали голосно співати:
Гей, гей, всі зібрались тут.
Про що, чорт забирай, нам турбуватись?
Про що, чорт забирай, нам турбуватись?
Гей, гей, ми сповнені радості.
Про що, в біса, нам турбуватись?
Очолювані гімнастом Альфредом Йоахімом, що ніс американський прапор, вони з’явилися, співаючи, із темряви тунелю і вийшли на широке поле стадіону. Це був світ образів і звуків, яких майже всі вони не забудуть до самої старості. Під яскраву, легку мелодію оркестру вони покрокували по восьмеро в ряд на бігову доріжку. Порівнявшись із Гітлером, вони повернули голови направо, без будь-якого виразу подивилися вгору на фюрера на його високій платформі, зняли свої солом’яні капелюхи, поклали їх на серце і промарширували повз, у той час як Йоахім зухвало підняв зоряно-смугастий прапор високо в повітря. Здебільшого, натовп ввічливо аплодував. Проте змішані з оплесками, чулись сплески посвистів і тупіт ногами, європейські еквіваленти освистування й осуду.
Але звуки несхвалення швидко стихли. Саме коли останні американці крокували повз Гітлера, перші німецькі спортсмени почали з’являтися з тунелю, одягнені в новенькі білосніжні лляні костюми і спортивні білі яхтенні кепки. Відразу ж величезний, розкотистий гул поширився крізь натовп. Практично всі 110 тисяч глядачів знову схопилися на ноги і підняли правиці в нацистському вітанні. Оркестр різко перейшов від легкої маршової мелодії, яку він саме грав, до помпезної інтерпретації «Пісні Німеччини». Натовп завмер на місці із тисячами простягнутих рук і енергійно підспівував. У Гітлера на помості заблищали очі. Коли німецький прапороносець проносив свастику повз нього, він відсалютував, а потім правою рукою торкнувся свого серця. Застрекотали кінокамери Ріфеншталь. Американці нескладно промарширували під мелодію «Пісні Німеччини» довкола доріжки на середину поля стадіону. Джордж Покок пізніше скаже, що почувши наспів німецького гімну, вони почали навмисно крокувати не в ногу з музикою.
Коли всі спортсмени вишикувались рядами на полі, Теодор Левальд, президент Німецького олімпійського організаційного комітету, підступив до ряду мікрофонів на помості й натхненно почав те, що незабаром перетворилося у нескінченну промову. Поки він говорив і говорив, британський диктор радіомовлення, транслюючи свій репортаж додому, боровся за те, щоб утримати інтерес своєї аудиторії: «За хвильку ми почуємо гера Гітлера... Ось і крики вітання. Сподіваюсь, доктор Левальд закінчив. Ні, він збирається знову продовжити». Голос Левальда луною відбивався на задньому фоні, у той час як диктор намагався заповнити ефір, описуючи уніформи різних команд, платформу, на якій стояли доповідачі, дирижабль «Гінденбург», що кружляв над головою, наче близький Місяць.