Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 142

142

Коли зйомки закінчились, хлопці підготували «Husky Clipper» для відправлення назад до Сіетла, знову одягли свої олімпійські форми й попрямували на «Рейхсспортфельд» іще раз, де подивились футбольний матч між Австрією та Італією за золоту медаль. Після матчу хлопці самі вийшли на поле отримати свої медалі. Коли вони вишикувалися поряд із німецьким та італійським екіпажами, представники Олімпійського комітету пішли вздовж американського ряду, вішаючи золоті медалі на шиї хлопців і кладучи невеликі лаврові вінки на їхні голови. Потім Боббі Мок, найменший із них, зійшов на найвищу сходинку п’єдесталу. Один із хлопців за ним пожартував: «Ти просто хотів виграти це діло, щоб хоч раз побути вищим від нас, чи не так?» Хтось вручив Моку саджанець дуба в горщику. Їхні імена раптом з’явилися на величезній, завширшки 13 метрів, дошці оголошень у східній частині стадіону. Почав грати «Прапор, усіяний зірками», і американський стяг повільно піднявся флагштоком за дошкою оголошень. Джо спостерігав, як здіймається прапор, поклавши руку на серце, і тоді він із подивом виявив, що сльози причаїлися в куточках його очей.

На п’єдесталі Мок також занадто сильно ковтав язик. Так само і Обрубок МакМіллін. До того часу, поки церемонія закінчилась, усі вони стримували сльози, навіть Ел Убріксон — сам «суворий данець».

Тієї ночі хлопці вийшли в місто — усі, крім Джо. Вони примудрилися ускочити в якусь халепу, про яку Чак Дей побіжно згадує в щоденнику: «Відговорили себе самі від кількох місць... поліцейські і т. д.». О 4:30 того ранку вони, спотикаючись, бродили по центру Берліна і співали «Схиліться перед Вашингтоном», накинувши руки один одному на плечі. Було вже 10:30, коли вони, нарешті, повернулися в Кьопенік, страждаючи від масового похмілля.

У поліцейській академії вони з’ясували, що Джо лежав усю ніч без сну. Він провів більшу частину ночі, просто дивлячись на свою золоту медаль, уявляючи, як повісить її над узголів’ям свого ліжка. Попри те, наскільки він хотів її і наскільки розумів, що ця медаль означатиме для всіх удома і для решти світу, вночі він дійшов висновку, що вона була не найважливішою річчю, яку він привезе додому з Німеччини.

Відразу після перегонів, навіть коли він сидів і хапав ротом повітря в «Husky Clipper», що дрейфував по Лангер-Зее за фінішною лінією, всеосяжне почуття спокою огорнуло його. На останніх відчайдушних кількох сотнях метрів гонки, у цьому фінальному скаженому спринті, коли біль обпікав, а шум спантеличував, настав унікальний момент: Джо зрозумів із приголомшливою ясністю, що нічого більше не зможе зробити, щоб виграти змагання, поза тим, що він уже робить. За винятком однієї речі. Він міг, нарешті, відмовитися від усіх сумнівів, довіряти абсолютно і без застереження, що він і хлопець перед ним, і хлопці позаду нього — усі зроблять саме те, що їм належало зробити, саме в той момент, коли це належало зробити. Тієї миті він знав, що не може бути жодних сумнівів, ані найменшої нерішучості. Він не мав іншого вибору, окрім як кидатися вперед у кожному гребку, так ніби він кидався зі скелі в порожнечу із незаперечною вірою, що інші будуть поруч, щоб уберегти його від перейняття всієї ваги човна на свою лопать. І він зробив це. Знову і знову, 44 рази на хвилину, він кидався наосліп у своє майбутнє; він не лише вірив, а й знав, що інші хлопці підтримуватимуть його всі разом, мить за дорогоцінною миттю.

У розжареній до знемоги емоційній печі тих останніх метрів у Грюнау Джо і хлопці, нарешті, здобули приз, якого прагнули весь сезон, приз, якого Джо шукав майже все своє життя. Тепер він почувався цілісним. Він був готовим їхати додому.

Епілог

Гармонія, баланс і ритм. Ось три речі, які залишаються з вами на все ваше життя. Без них цивілізація приречена на поразку. І ось чому весляр, коли виходить у життя, може боротися з ним і може ним керувати. Ось те, що він отримує від веслування.

— Джордж Йомен Покок

По всьому Сіетлу — у затишних ресторанах середмістя, у димних барах поблизу Уоллінгфорда, у гамірних кафе Балларда, у рядах продуктових магазинів від Еверетта до Такоми — люди просто не могли припинити говорити про це. Протягом наступних кількох тижнів натовпи переповнювали кінотеатри, щоб на власні очі побачити в кінохроніці, що їхні хлопці здійснили в Берліні.

На шляху додому хлопці зупинилися в Нью-Йорку, де їхали через каньйони міста у відкритих автомобілях, у той час як завитки паперу — телеграфні стрічки, сторінки, вирвані зі старих телефонних книжок, клаптики газет — спіралями кружляли вниз із хмарочосів. Джо Ранц із Секвіма, штат Вашингтон, стояв світловолосий, гнучкий і усміхнений, високо тримаючи над головою веслувальну майку — із чорним орлом і свастикою спереду та червоною смужкою довкола ззаду.

До середини вересня Джо вже був удома, жив у новому будинку на озері Вашингтон і спав у спальні, яку батько облаштував для нього поруч зі своєю власною. Джо привіз дубовий саджанець, яким хлопців нагородили в Берліні, в університет, і садівник посадив його поруч із човновою станцією.

Потім Джо узявся за те, щоб заробити кілька доларів перед початком занять в університеті.

Дон Х’юм також поквапився додому, переймаючись, як і Джо, про те, щоб заробити достатньо грошей на наступний рік в університеті. Обрубок МакМіллін з’їздив у Маунт-Вернон, штат Нью-Йорк, на кілька днів, де родичі зладнували для нього взуттєву коробку, повну бутербродів і фруктів, щоб спорядити його в довгу подорож потягом додому. Джонні Уайт і Горді Адам спершу поїхали до Філадельфії відвідати родичів Джонні, а потім у Детройт забрати новий «Плімут», який замовив батько Джонні, та привезти його додому. Коротун Хант повернувся вчасно, щоб узяти участь у церемонії на його честь на щорічному ярмарку в його рідному місті Пуяллап. Роджер Морріс, Чак Дей і Боббі Мок не повернулися до Сіетла аж до початку жовтня, бо подалися у 6-тижневий грандіозний тур по Європі.

142