Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 143

143

Джордж і Френсіс Пококи та Ел і Хейзел Ульбріксони зупинилися в Англії дорогою додому. Покок уперше за 23 роки зміг відвідати свого батька, що був тепер розбитим старістю і перебував у дуже скрутному матеріальному становищі. В Ітоні Покок знайшов двох із тих чоловіків, із якими працював ще підлітком у старій човновій майстерні — Фроггі Віндзора і Боша Барретта. Обидва обійняли його від щирого серця, а потім показали перше судно, збудоване Пококом — човен-одиночку з норвезької сосни і червоного дерева, у якому він виграв 50 фунтів у Путні 28 років тому. Досі в хорошому стані, нині він був улюбленим човном хлопців Ітона. Покок одразу вийшов у ньому на Темзу, гордо веслуючи вперед і назад у тіні Віндзорського замку, а Френсіс зняла про це короткий фільм на камеру.

На середину жовтня всі вже повернулись до Сіетла, і настав час зборів команди 1936-1937 рр. веслувального сезону. Боббі Мок закінчив університет із відзнакою і був призначений помічником тренера до Ела Ульбріксона. Всі інші повернулися в команду човна.

Наступної весни, уранці 17 квітня 1937 року, «Сан-Франциско Кронікл» вийшла із заголовками про поєдинки: «Галета біжить сьогодні!» і «Каліфорнійці сьогодні зустрічаються з екіпажем Вашингтона». Того дня кінь Галета виграв 10 тисяч доларів у додатковому заїзді перегонів «Марчбанк Гандикап» на іподромі «Танфоран» у Сан-Бруно, перетнувши фініш на 3 довжини корпусу попереду. На протилежному боці затоки хлопці з Вашингтона перемогли Каліфорнію на лимані Окленда на переконливі 5 довжин. Галета був на самому початку своєї кар’єри, а багато хто з хлопців уже наближались до кінця їхньої. Але перед тим вони залишили ще один слід в історії веслування. 22 червня хлопці знову веслували за титул національних чемпіонів у Поукіпзі. Вашингтонські першокурсники вже виграли у своїй категорії, так само як і юніорський екіпаж. Коли вистрілив стартовий пістолет, хлопці основної університетської команди ринулись в атаку вниз по річці, промчавши повз човен Військово-морського флоту на позначці 3.2 кілометра, залишивши позаду його і 5 інших екіпажів, та виграли перегони з випередженням на 4 довжини. Вони встановили новий рекорд дистанції та здобули досягнення, яке східні спортивні оглядачі за кілька годин до того проголошували неможливим, — другу поспіль абсолютну перемогу в усіх категоріях регати в Поукіпзі.

Після перегонів наймудріший і найстаріший серед колег Ела Ульбріксона Джим Ейк «Десятка» із Сіракуз, нарешті, відверто сказав, що він думав про основну університетську команду Вашингтона протягом довгого часу: «Це найвидатніша вісімка, яку я будь-коли бачив, і не сподіваюсь, що колись ще побачу інший екіпаж такого рівня». Із вуст людини, яка бачила веслувальні екіпажі, що виходили на маршрут змагань із 1861 року, це була вагома заява.

Регата в Поукіпзі була останніми перегонами для Роджера Морріса, Коротуна Ханта і Джо Ранца. За розрахунками Рояла Брогема, зробленими тієї ночі на серветці в барі, за 4 роки веслування в коледжі кожен із них пройшов на веслах приблизно 6990 кілометрів — достатньо велика відстань, щоб переміститися із Сіетла в Японію. На цьому шляху кожен із них виконав близько 469 тисяч ударів веслом, і все це в рамках підготовки до лише 45 кілометрів фактичних університетських перегонів. За ці 4 роки, на цих 45 кілометрах, троє із них — Джо, Коротун і Роджер — жодного разу не були переможеними.

Роял Брогем звіддаля спостерігав за хлопцями, як вони залишали свою човнову станцію в Поукіпзі наступного дня, і написав: «Восьмеро веслярів спокійно потиснули один одному руки, розійшлися різними дорогами, і екіпаж, проголошений найкращим поєднанням веслувальних талантів у одній команді усіх часів, відійшов у історію».

Через кілька днів після церемонії закриття Олімпійських ігор 1936 року нацисти знову взялись за переслідування німецьких євреїв та інших націй, над якими, як вважали, були вищими, із дикою і невблаганною мстивістю. Антисемітські таблички були розвішані знову, жорстокість і терор відновилися та посилилися. У грудні Герман Герінг таємно зустрівся із низкою німецьких промисловців у Берліні та в приватній бесіді сказав те, чого не міг поки сказати публічно: «Ми вже на порозі мобілізації, і ми вже у стані війни. Єдине, чого поки бракує — реальної стрілянини».

Великий світ не знав про це нічого. Ілюзія, що оточувала Олімпійські ігри, була досконала, обман — вчинений віртуозно. Йозеф Геббельс майстерно виконав те, що мають робити всі хороші пропагандисти — переконати світ, що їхня версія реальності є резонною, а версія їхніх опонентів упередженою. Здійснюючи цей план, Геббельс не лише створив переконливе бачення нової Німеччини, а й підірвав позиції опонентів нацистів на Заході, будь то американські євреї у Нью-Йорку, або члени парламенту в Лондоні, або стривожені парижани — усіх їх виставили в такому світлі, мовляв, вони були верескливими, істеричними і неправильно інформованими. Коли тисячі американців повернулися додому з Олімпійських ігор тієї осені, багато з них почувались так, як один їхній співвітчизник, котрий цитувався в німецькій пропагандистській публікації: «Що стосується цього чоловіка, Гітлера... Ну, я вважаю, що ми всі хотіли би привезти його із собою назад до Америки, щоб він нам тут організував усе саме так, як влаштував у Німеччині».

Прем’єра фільму «Олімпія» Лені Ріфеншталь відбулась у Берліні 20 квітня 1938 року, організована як пишна феєрія в кінотеатрі «УФА — Паласт ам Цоо». Гітлер і вся нацистська еліта були присутні на ній, поруч із послами й дипломатичними представниками із понад 40 країн, у тому числі зі Сполучених Штатів і Великобританії. Військові лідери, зірки кіно і спортсмени також були там, серед останніх — Макс Шмелінг. Берлінський філармонічний оркестр забезпечував музичний супровід. Ріфеншталь увійшла до зали під бурхливі оплески та натхненні вітання після перегляду фільму. Берлін обожнював його. Він продовжить завойовувати оплески по всьому світу, коли Ріфеншталь поїде в запаморочливий європейський тур, а потім і в американське турне, що приведе її аж до Голлівуда.

143