Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 25

Якщо й був у неї прихисток, то скоріше вона знаходила його в праці надворі ніж у будинку. Джойс терпіти не могла хатню роботу, почасти тому, що їй не було кінця-краю в домашньому господарстві Сімдарсів, і певною мірою тому, що ця праця утримувала її під ковпаком пильного ока матері. Не допомагало й те, що з підліткового віку Джойс почала страждати на артрит — очевидно, генетичний подарунок від батька. Нескінченне миття посуду, чищення підлоги і витирання вікон були тими частими видами роботи, від яких посилювався біль у її руках і зап’ястях. Щоразу, коли вдавалося, вона вислизала на вулицю — попрацювати на городі або попоратися біля худоби з батьком. Він був не дуже щедрий на любов до доньки, більш схильний балувати сімейного пса ніж когось зі своїх дітей, але принаймні завжди, здавалось, приховано тішився її присутністю поряд, і для Джойс фермерська праця батька була цікавіша, ніж домашня. Часто вона полягала у вирішенні практичних завдань або створенні чогось нового, і це значно приваблювало її та розвивало розумову допитливість, яка вже зробила її надзвичайно успішною студенткою у школі, ба навіть, ерудиткою. Вона завжди була готова вникати глибоко в те, що зачіпало її цікавість, починаючи з фотографування й закінчуючи латиною. Дівчина любила логіку, любила розбирати речі на частини та складати їх назад докупи, чи то був виступ Цицерона, чи вітряк. Проте наприкінці дня посуд і багато іншої домашньої роботи та пильне око матері завжди чекали на Джойс у похмурих і тісних межах будинку.

І тому, коли Джойс уперше зустріла Джо Ранца, котрий сидів у задній частині шкільного автобуса, бринькав на гітарі, співав якусь веселу пісню і сяяв широким білим зубастим оскалом, коли вона вперше почула його сміх і помітила веселинки в його очах, як той поглянув на неї через прохід, він привабив її, адже в ньому дівчина відразу побачила вікно у ширший і сонячніший світ. Хлопець, здавалося, був утіленням самої свободи.

Вона знала, як склалися його обставини, знала, яким було його існування на грані, та якими бідними були його перспективи. Вона знала, що багато дівчат відвернулися би від такого хлопця, та що, можливо, вона мала б зробити так само. Але що більше вона спостерігала, як він справлявся з тими обставинами, яким сильним та винахідливим був, як він, так як і вона, любив виклики у вирішенні практичних проблем, то сильніше захоплювалася ним. Свого часу дівчина також прийшла до розуміння, що він, як і вона, жив із невпевненістю, що невпинно гризла його серце. Найбільше вона дивувалася й раділа простому та незаперечному факту, що він, здавалося, турбувався про неї таку, як вона була, добру чи погану. Поступово вона вирішила, що коли-небудь знайде спосіб компенсувати те, як світ досі обходився із Джо Ранцом.

Улітку 1931 року Джо отримав лист від свого брата Фреда, на той час викладача хімії середньої школи імені Рузвельта в Сіетлі. Фред хотів, щоб Джо приїхав у Сіетл пожити з ним і Тельмою та ходити останній навчальний рік до його школи. Якщо Джо закінчить такий високошанований заклад, як школа імені Рузвельта, сказав Фред, він запросто зможе вступити до університету Вашингтона. А звідти все в житті може виявитися можливим.

Джо був обережним. Відколи Фред уперше забрав його в Нез-Перс, як йому було 5 років, Джо завжди відчував, що Фред був трохи авторитарним та, можливо, надто рішуче налаштованим направити Джо в житті та допомогти в скруті. Здавалося, Фред довго думав, що молодший брат був дещо невмілим і його потрібно настановити на певні речі. Тепер, коли Джо, нарешті, почав ставати на ноги та робив це самостійно, він зовсім не був упевненим, що хоче, аби Фред чи будь-хто інший розповідали йому, як він має влаштовувати своє життя. Він також не був певним, що хотів би жити із сестрою-близнючкою Тули. І, в дійсності, раніше він не подумував вступати до університету. Одначе коли Джо розмірковував над листом Фреда, ця думка почала посідати місце в його голові. Він завжди був хорошим учнем, жадібно зацікавленим у численних предметах, та вподобав ідею перевірки своїх інтелектуальних здібностей. Більше того, він добре знав, що ніколи Секвім не дасть йому шлях у майбутнє, яке почало складатися в його уяві, — майбутнє, зосереджене на Джойс Сімдарс і власній сім’ї. Щоб домогтися цього, знав він, йому доведеться залишити Джойс, принаймні зараз.

Зрештою, він забив дошками будинок у Секвімі, сказав Джойс, що повернеться наприкінці навчального року, сів на пором до Сіетла, оселився з Фредом і Тельмою та почав навчатися в школі імені Рузвельта. Це був дивний поворот: уперше з тих пір, як пам’ятав себе, він мав три щедрі прийоми їжі на день і жодної роботи, окрім відвідання школи та вивчення своїх захоплень. Він накинувся на перше і друге одразу. І знову Джо досяг успіху в класі та швидко проклав шлях до почесного списку декана. Він приєднався до пісенного клубу й насолоджувався можливістю співати, виступати в п’єсах і грати музику. Також хлопець записався на чоловічу гімнастику, де величезна міць верхньої частини тіла зробила його видатним спортсменом на кільцях, різновисоких і паралельних брусах. Зрештою, ввечері він іноді виходив у місто з Фредом і Тельмою, їв у справжніх ресторанах, які показували в голлівудських фільмах, навіть ходив на мюзикли в театр «П’ята авеню». Джо здавалося, це привілей і життя надзвичайної легкості, та підтверджувало те, про що він довго думав. Юнак хотів від життя чогось більшого ніж те, що міг запропонувати Секвім.

Одного дня навесні 1932 року, коли Джо тренував «гіганти» на різновисоких брусах у гімнастичній залі, він зауважив високого чоловіка в темному сірому костюмі і фетровому капелюсі, котрий стояв у дверях і пильно спостерігав за ним. Чоловік зник, але кількома хвилинами пізніше Фред увійшов до зали і покликав Джо до дверей.