Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 24

У всьому цьому Джо постійно ставав сильнішим та дедалі більш самостійним. Попри все, він залишився у школі і отримував гарні оцінки. Наприкінці дня, однак, хлопчина стоїчно залишався наодинці, повертаючись щовечора в порожній напівзбудований дім. Він усамітнено їв, сидячи на одному кінці великого обіднього столу, за яким його родина раніше збиралася на галасливі вечері. Щовечора він мив одну тарілку, яку використовував, витирав насухо і клав назад на її місце на вершині стосу тарілок, залишених Тулою в кухонній шафі. Згодом сідав за старе піаніно своєї матері у вітальні, натискав клавіші та наповнював простими мелодіями темні й порожні простори будинку. Часом хлопець виходив на ґанок, грав на банджо і тихо співав собі під ніс.

У наступні місяці Джо полював за новими можливостями в Секвімі. Внизу Сілберхорн Роуд він знайшов роботу на неповний день, допомагаючи своєму старшому сусідові Чарлі МакДональду. Той заробляв на життя рубкою величезних тополь, які росли на галькових заплавах уздовж річки Дандженесс. Робота була каторжна. Тополі були настільки великі, а їх діаметр настільки широкий, що іноді за годину або й більше Джо і Чарлі спромагалися звалити лише одне дерево, тягаючи двометрову пилу для двох уперед і назад через м’яку білу серцевину. Навесні, коли соки текли по стовбуру, пилка злітала із пнів на метр, а то й вище, у повітря, після того як дерево нарешті перекидалося. Потім Джо і Чарлі обрубували сокирами всі гілки, знімали кору довгими залізними прутами і впрягали тяглових коней Чарлі, Фріца і Діка, щоб витягти колоди з лісу та відправити на целюлозний завод у Порт-Анджелесі.

Чарлі був отруєний газом у Першій світовій війні, тож його голосові зв’язки були майже знищені. У кращому випадку він міг спромогтися на хрип і шепіт. Коли вони працювали разом, Джо дивувався, як Чарлі міг змусити великовагових тяглових коней виконувати його накази ледь чутним «но» або «хо» чи нерідко просто свистом і кивком голови. Чарлі давав сигнал, і Фріц та Дік в унісон присідали на круп, поки він прив’язував їх один до одного. Він віддавав наступний сигнал, і обидва піднімались та тягли так, ніби були одним конем, настільки їхні рухи були точно синхронізованими. І вони тягли від усієї душі. Коли коні працювали таким чином, Чарлі сказав Джо, що вони можуть тягти набагато більше ніж удвічі від того, що кожен міг би тягти поодинці. Вони тягнутимуть, сказав він, поки колода не зрушиться, упряж не порветься, або не відмовлять їхні серця.

Через певний час Джо почав деколи вечеряти із сім’єю МакДональдів в обмін на його працю. Він швидко став надзвичайно популярним серед їхніх дочок передпідліткового віку Маргарет і Перлі. Залишаючись часто після вечері допізна, Джо бринькав на банджо і співав для дівчаток або, лежачи на плетеному килимі в передній вітальні, грав із ними в доміно, маджонг або бирюльки.

Незабаром він знайшов ще один спосіб заробити кілька доларів, водночас розважаючись. Він і двоє його шкільних друзів, Едді Блейк і Ангус Хей-молодший, сформували музичний ансамбль-тріо, у якому Джо грав на банджо, Едді на барабанах і Ангус на саксофоні. Тріо грало джазові мелодії в антрактах у Олімпійському кінотеатрі Секвіма в обмін на можливість дивитися фільми. Вони також грали кадриль на танцях у Грейндж Холлі в Карлсборзі. По суботах увечері вони грали в танцювальному залі в сусідньому Блині, де фермер, додавши кілька рядів електричних ламп, перетворив свій курник у найпопулярніше місце для танців у Секвімі. Дівчата проходили сюди безкоштовно, а хлопці платили 25 центів, але Джо і його колеги не сплачували за вхід, коли виступали. Це багато важило для Джо. Кілька тижнів тому Джойс Сімдарс повернулася з Монтани, і безкоштовний вхід означав, що він міг дозволити собі взяти її на побачення. Але незабаром хлопець, на свій превеликий жаль, зрозумів, що їй рідко дозволяють виходити, лише коли мама могла її супроводжувати, манірно й пильно їдучи на широкому плюшевому задньому сидінні «Франкліна», контролюючи небезпечну територію.

Чи не єдине у світі, чого прагнула Джойс Сімдарс, це щоб її мати стала менш пильною.

Побут у сім’ї Сімдарсів був аскетичний, а виховання Джойс — суворе. Походячи з німецьких і шотландських іммігрантів, котрі оселилися в Секвімі як першопоселенці, обоє батьків вважали, що робота була самоціллю, виправляючи норовливу душу, і її кількість ніколи не буває завеликою. Батько Джойс, насправді, був близький до того, щоб загнати себе роботою до смерті. Страждаючи від збільшеного серця і запального ревматизму, тим не менш, він продовжував орати свої поля в старомодний спосіб, управляючи мулами. Під кінець його життя мули більш-менш волочили його по полю від раннього світанку до вечора, іноді шість днів на тиждень протягом посівної.

Але саме мати Джойс і, зокрема, її релігійні погляди, найбільше пригнічували Джойс. Енід Сімдарс гаряче підтримувала обмеження християнської науки, віри, яка вчила, що матеріальний світ і все те зло, яке оселилося в ньому, є ілюзорними, що єдина реальність — духовна. Це означало, серед іншого, що молитва і тільки молитва може зцілити недуги, такі як ревматизм, що завдавав болю батькові Джойс, і що лікарі були марним витрачанням часу. Це також значило дещо, від чого Джойс дедалі більше страждала як особистість, що дорослішою вона ставала. Енід вірила, що існує тільки «хороша Джойс», що «погана Джойс» не може існувати з богословської точки зору, та що будь-яка такого роду особа, котра може з’явитися, є за визначенням самозванцем під виглядом її дочки. Коли Джойс погано поводилася, вона просто переставала існувати для матері. Погану Джойс примушували сидіти в кріслі і в жодному разі не помічали її присутності. Їй не дозволяли залишити крісло, поки хороша Джойс мимоволі не з’явиться знову. Відтак Джойс провела добрячу частину свого дитинства в боротьбі з уявленням, ніби будь-яка грішна думка або погана поведінка з її боку означала, що вона не гідна любові й по суті перебуває під неминучою загрозою припинити своє існування. Багато років по тому вона згадувала це, сидячи в кріслі, ридаючи та впевнюючись знову й знову у думці: «Але я все ще тут. Я все ще тут».