Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 27

Для хлопців, котрі все ще конкурували за місця в команді новачків, погіршення погоди означало нові види мордувань, коли вони працювали на веслах на борту «Старого Нерона». Дощ тарабанив по непокритій голові і плечах. Весла ляскали по збурених вітром хвилях, піднімаючи стовпи крижаних бризок, які віяли їм в обличчя і жалили очі. Руки німіли так сильно, що хлопці ніколи не були певні, чи тримають весла в належному положенні. Від холоду вони не відчували ні вух, ні носа. Крижана вода в озері під ними, здавалося, висмоктувала з них тепло і енергію швидше, ніж вони могли їх виробляти. М’язи, що нили від болю, корчилися в судомах щойно вони припиняли рухати ними. І хлопці відпадали, як мухи.

До 30 жовтня первісний склад із 175 юнаків скоротився до 80, що змагалися за місце в перших двох човнах першокурсників. Мали також бути третій і четвертий човни, але ніхто з їхнього складу, ймовірно, не встиг би взяти участь у перегонах навесні чи досить швидко увійти до університетської команди в кінцевому підсумку. Том Боллес вирішив, що настав час перевести найкращих із них зі «Старого Нерона» на гоночні баркаси. Джо Ранц і Роджер Морріс були серед тих, кого він обрав.

Гоночні баркаси були дуже подібні до гоночних човнів, у які так прагнули потрапити хлопці, але вони були на десяток сантиметрів ширші, мали пласкіші днища і кілі. Значно стійкіші, ніж гоночні човни, вони, одначе, були ексцентричними суднами, що легко перекидалися й важко маневрували. Те, що було правдою раніше, залишалося такою і тепер: хлопці мали освоїти абсолютно новий набір навичок, щоб бодай лишатися в них у вертикальному положенні. Наразі достатньо було просто перебратися зі «Старого Нерона» в судно, подібне до гоночного човна, і Джо аж розпирало від гордості, коли він уперше сів у баркас і закріпив свої ноги в упорах.

Як для Джо, так і для Роджера, пересісти в гоночний баркас було солодкою винагородою за дні, що були від самого початку університетських занять такими безжалісно довгими та висмоктували всі сили. Кожен будній день Роджер брів пішки 4 кілометри від дому своїх батьків у Фремонті до університету, де займався в інженерному класі, поки не починались тренування команди, і коли вони закінчувались, повертався додому, щоб допомогти по господарству і зробити домашні завдання. Вечорами по п’ятницях та суботах, щоб оплатити навчання і допомогти сім’ї із фінансами, він грав на саксофоні та кларнеті у свінговому ансамблі «Блакитні ліри», створеному ще в середній школі. У вихідні він працював у сімейному бізнесі, «Трансферній компанії «Франклін», піднімаючи та спускаючи дивани, ліжка й піаніно в будинках по всьому місту. У той час майже половина іпотечних кредитів в Америці була несплачена, тисячі продажів закладеного майна відбувалися щодня, і нерідко це була дуже сумна робота, адже він перевозив сім’ї з будинків, на придбання яких вони працювали все життя. Надто часто люди стояли з порожніми очима, а жінки плакали в під’їздах, коли Роджер підіймав на вантажівку останні з їхніх пожитків, призначених для перевезення не до іншого будинку, а до аукціонного дому. Щоразу, коли це відбувалося, Роджер шепотів коротку молитву подяки, що досі його власній сім’ї вдавалося втриматися у своєму будинку. Як і багато інших сімей, вона скотилася за кілька коротких років зі зручного, безпечного життя середнього класу до існування, коли кожен наступний цент, здавалося, зароблявся значно складніше ніж попередній. Але принаймні вони все ще мали власний дім.

Роджер був кумедним на вигляд парубком — дещо непривітним, схильним говорити прямо, майже грубо. З ним було не просто заприятелювати, але іноді Джо сидів із ним разом у їдальні. Вони деколи перемовлялися між собою, переважно недоладно обговорюючи свої інженерні заняття. Часто-густо, проте, хлопці їли в тиші. Здавалося, між ними виростала незначна, невисловлена павутинка прихильності та поваги, але в інших випадках Джо не відчував себе надто спорідненим із більшістю хлопців на човновій станції. Навіть тепер, коли найохайніше одягнені хлопчики пішли, він, як і раніше, почувався затиснутим у лещата боротьби за виживання. Він завжди ходив у тому самому м’ятому светрі, єдиному, яким володів, і майже щодня лунали єхидні зауваження щодо цього в роздягальні. «Бродяга Джо, — сміялися хлопці, — як життя внизу в Гувервіллі? Ти намагаєшся ловити метеликів цією штукою, Ранц?» Джо взявся приходити рано, щоб переодягтися у форму для веслування до того, як з’являться інші.

Кожного дня він поспішав після інженерних занять на тренування веслувальної команди. Негайно опісля він знову біг, цього разу на роботу в студентський спортивний магазин, де працював до опівночі, продаючи все — від шоколадних батончиків до того, що магазинна реклама заради пристойності називала «оті охоронці життєво важливих зон». Під дощем і в теміні він плентався після роботи вгору по Юніверсіті Авеню до Юнацької християнської асоціації, де працював двірником в обмін на невеличку, схожу на клітку кімнату, куди поміщались лише стіл і ліжко. Вона була лише одною з лабіринту таких кімнат, відгороджених у переобладнаному підвалі для зберігання вугілля. Вогкі, брудні номери вміщали унікальну колекцію студентів, як чоловіків, так і жінок. Серед них був не по роках розвинений і приголомшливо молодий театральний студент на ім’я Френсіс Фармер, на якого менш ніж два роки по тому інші будуть дивитися на кіноекрані. Але мешканці підвалу мало спілкувались між собою, і для Джо його кімната була навряд чимось більшим ніж місцем, де можна зробити домашні завдання та простягнути ниюче тіло на кілька годин, перш ніж податися вранці знову на заняття. Це аж ніяк не скидалося на те, що можна було б назвати домом.