Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 28

Якою б виснажливою не була осінь 1933 року для Джо, у ній існували не лише сама робота і самотність. Джойс була поруч, і це було розрадою.

Вона приїхала до Сіетла, щоб бути із Джо, але також для втілення своїх власних мрій. Її академічні успіхи налаштували її на курс, відмінний від того, що визначали для себе більшість фермерських дівчат, із якими вона ходила до школи в Секвімі. Вона не шукала кар’єри за межами дому, а хотіла ростити дітей і робити це дуже добре. Але вона не мала жодного наміру жити життям її матері, у якому хатня робота визначала і обмежувала горизонт її світогляду. Вона хотіла жити розумом, і університет був її квитком у таке життя.

За іронією долі, проте, єдиний шлях до її мети лежав через ще більшу кількість хатньої роботи. Вона зійшла з порому та прибула до центру Сіетла у вересні, відчайдушно потребуючи місця для проживання та роботи, щоб платити за навчання, їжу і книги. Вона вступила до університету і скоро оселилася з тіткою Лаурою. Але незабаром стало ясно, що в такі важкі часи годувати ще один рот було небажаним навантаженням на вже й так вичавлений бюджет тітки. Протягом наступних двох тижнів Джойс щоранку вставала на світанку й поспішно переглядала всі мізерні пропозиції в оголошеннях рубрики «Потрібна допомога» в «Сіетл Пост-Інтеллідженсері». Багато днів підряд з’являлись менш ніж по півдесятка таких пропозицій, супроводжувані довжелезними колонками численних оголошень «Шукаю роботу».

Окрім живого розуму, усе, що Джойс могла б запропонувати світові роботодавців, було її вміння робити те, що вона найменше любила, — прибирання і приготування їжі. Отже, вона зосередилась на оголошеннях із побутового обслуговування. Одягнена в найкращий недільний одяг, не бажаючи платити за проїзд на автобусі, вона йшла пішки багато кілометрів щоразу, як знаходила оголошення для покоївки, доходячи до віддаленого модного району Лаурелхерст на схід від студмістечка або підіймаючись по крутих схилах гребеня Капітолійського пагорба, де стояли в тихих, тінистих провулках величні вікторіанські будинки. Знову і знову її зустрічали біля дверей гордовиті дружини місцевої еліти, які проводили її в задушливі передні кімнати, садовили на пишно оздоблені дивани, а потім вимагали рекомендацій та доказів її робочого досвіду, жодного з яких Джойс не могла запропонувати.

Зрештою, одного спекотного полудня, після чергового невтішного інтерв’ю в Лаурелхерсті, Джойс вирішила просто почати стукати у двері. Будинки тут були масивні й елегантні. Можливо, хтось потребує допомоги і не спромігся розмістити оголошення в газеті. Вона ходила вгору і вниз по вулиці, її опухлі артритні ноги боліли, піт виступав під руками, волосся дедалі більше пітніло й розтріпувалось, але дівчина вперто долала довгі доріжки до грізних передніх дверей і обережно стукала.

Пізніше того дня виснажений на вигляд літній джентльмен, відомий місцевий суддя, підійшов до дверей, вислухав її, підняв голову та почав уважно вивчати дівчину, не поставивши жодного важкого запитання про рекомендації чи досвід. Постало довге, незручне мовчання, поки суддя пильно розглядав її. Нарешті він прохрипів: «Давай приходь знову вранці, і побачимо, чи тобі підійде форма попередньої покоївки».

Форма підійшла, і таким чином Джойс отримала роботу.

Тепер вечорами у вихідні, коли мала вільний час, вона і Джо могли сісти на трамвай за кілька центів і поїхати в центр міста, щоб упіймати фільм з Чарлі Чаном або Меєм Уестом ще за сорок центів. Вечорами по п’ятницях були університетські вечірки в клубі «Віктор», які означали безплатний вхід та шанс потанцювати під те, що пропонував місцевий капельмейстер Вік Мейєрс. Суботи часто приносили футбол, і після кожного футбольного матчу молодь збиралася на танці в жіночій гімнастичній залі. Джо і Джойс ходили на майже всі з них, і Джо сплачував 25 центів за вхід. Але танці на баскетбольному майданчику під гримотіння університетського ансамблю не були особливо романтичними, насправді, не надто кращими, ніж танці у тісних, спітнілих межах курника колись у Секвімі. Джо не міг зробити те, чого найбільше хотів — запросити Джойс до шикарних місць міста, які часто відвідували багато хто з її подруг. Це були такі місця, куди Джойс, можливо, одягнула б шифонову сукню, а Джо — костюм, якщо будь-хто з них колись мав таку річ, такі місця, як бальна зала «Тріанон» на розі Третьої та Уолл-Стріт, з її величезним танцполом із полірованого клена, здатним уміщати 5 тисяч людей одночасно, її блискучими люстрами та рожевими стінами, розфарбованими тропічними сценками, її срібним навісом у вигляді мушлі над естрадою. У таких місцях можна було б танцювати цілісіньку ніч, як Дорсі Бразерс і Гай Ломбардо. Джойс робила вигляд, що їй байдуже на це, але Джо було боляче, що не міг повести її туди.

У середині листопада студмістечко тріщало від хвилювання й очікування щорічної гри з університетом Орегону на день зустрічі випускників. Як прелюдія до цього, Джо і його колеги по команді першокурсників прийняли виклик університетської команди на футбольну гру та були безцеремонно розбиті старшими хлопцями. Це була втрата, яку першокурсники не могли забути, і вони поклялися, що помстяться за цю поразку на воді. Між тим, традиція вимагала, щоб переможені накрили бенкет для переможців, і студентська газета «Юніверсіті оф Вошингтон Дейлі» вхопилася за можливість покепкувати над командою першокурсників: «Їм буде легко вибрати меню, адже вони зловили багато крабів у неділю».