Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 29

17 листопада похмура атмосфера огорнула територію студмістечка, коли якраз у розпалі святкувань нагрянула біда. Першокурсник Вілліс Томпсон, намагаючись розпалити багаття для зльоту, хлюпнув бензин на свій одяг і підпалив сам себе. Після затяжного страждання від сильного болю протягом кількох днів Томпсон помер наступного тижня.

Інша пелена, цілком буквальна, продовжувала висіти і над навколишнім світом того місяця. 11 листопада фермери в Дакоті прокинулися після вітряної ночі та виявили те, чого ніколи не бачили раніше — денне небо перетворилося на чорне від верхнього шару ґрунту, здутого з полів і піднятого вітром у повітря. Наступного дня небо над Чикаго потемніло, коли хмара пилу мандрувала на схід, і кілька днів по тому люди в північній частині штату Нью-Йорк вдивлялися вгору і дивувалися небу кольору іржі. Ніхто поки ще не знав, але пил того місяця, той перший «чорний буран», був усього лише передвісником того, що потім почнуть називати «Пиловою чашею», другого великого акту в довгій трагедії 1930-х і початку 1940-х. Вітри листопада 1933 року скоро зміняться іншими, навіть сильнішими, щоб здути більшу частину верхнього шару ґрунту американських рівнин і зірвати з місця сотні тисяч біженців, котрі прямуватимуть на захід через континент у пошуках роботи, якої не існувало, ітимуть за течією, безрідні, бездомні, знедолені на своїй землі, а їхня впевненість у своїх силах, як і засоби до існування, будуть віднесені вітром далеко-далеко.

І все частіше докочувався далекий, але темний гуркіт із Німеччини, натяки на третій і найтрагічніший акт. 14 жовтня Гітлер раптово покинув Лігу Націй і припинив тривалі переговори Німеччини з Францією та її союзниками про роззброєння. Це було дуже тривожною низкою подій, по суті, скасуванням Версальського договору і підривом основ, на яких будувався європейський мир із 1919 року. Крупп, легендарний виробник озброєння і боєприпасів у Німеччині, почав таємно працювати над початковим замовленням на 135 танків «Панцер I». Спостерігачі в Панамі, незадовго до цього, відзначили величезне зростання числа поставок нітратів, які використовувалися у виробництві боєприпасів, що проходили через канал під таємними наказами про вихід у море на шляху з Чилі на Азорські острови, прямуючи до Європи з невідомим кінцевим пунктом призначення.

На вулицях німецьких міст тієї осені американці та інші іноземні громадяни зазнавали нападів штурмовиків, коли відмовлялися віддавати нацистські салюти, спонукаючи США, Великобританію та Голландію до видачі попереджень Берліну про «найсерйозніші наслідки» у разі, якщо атаки продовжуватимуться. До кінця осені звіти про це докотилися до Сіетла. Річард Тайлер, декан інженерного факультету в університеті Вашингтона, який щойно повернувся із самої Німеччини, виклав свої спостереження у статті в «Дейлі». «Люди в Німеччині сьогодні бояться висловлювати свою думку, навіть у дрібницях», — писав він, перш ніж зауважити, що коли будь-хто говорив те, що могло бути витлумачене як несхвальне для нацистів, той підлягав арешту й ув’язненню без суду. І хоча ні Тайлер, ні будь-хто з його читачів ще не знали того, насправді нацисти вже запроторили тисячі політичних дисидентів у табір, який вони відкрили в березні біля чарівного маленького середньовічного села Дахау.

Звіт Тайлера та десятки інших, ще більш зловісних свідчень, особливо єврейських емігрантів із Німеччини, впали на майже повністю глухі вуха в Америці тієї осені. Коли студентську спільноту у Вашингтоні опитали з приводу того, чи слід США вступати у союз із Францією і Великобританією, щоб протистояти Німеччині, результати були такі ж, як у подібних опитуваннях майже скрізь по країні: 99 відсотків сказали: «Ні». 15 листопада Уїлл Роджерс акуратно й характерно підсумував американське ставлення до перспективи другого французько-німецького конфлікту простим, грубуватим образом. Сполученим Штатам, сказав він, належить «просто дати спокій цим двом старим домашнім котам, чиї хвости зв’язані докупи через паркан, і спробувати залікувати подряпини, які ми отримали, коли востаннє намагалися розв’язати їх».

У другій половині дня 28 листопада, в останній день осіннього семестру, першокурсники провели завершальне холодне тренування. Коли останній із них повернувся на човнову станцію, тренер Боллес сказав хлопцям, щоб вони залишилися, бо настав час оголосити, хто потрапив до команд першого і другого човнів. Потім він пірнув у офіс Ела Ульбріксона.

Хлопці переглянулися. Через запітнілі панелі заскленої комірки, яка слугувала тренерам за офіс, вони могли бачити Ульбріксона і Боллеса, що згорбилися над столом у фланелевих костюмах, вивчаючи аркуш паперу. Човнова станція кисло пахла потом і вологими шкарпетками та цвіллю, як і зазвичай тепер, коли почався сезон дощів. Пообіднє кволе світло просочувалося з вікон угорі. Іноді пориви вітру вдаряли в масивні розсувні двері. Поки обидва тренери зволікали в офісі, звичайні після тренування кепкування і жарти хлопців зійшли нанівець та змінились незручною тишею. Єдиним звуком було м’яке постукування. На горищі в задній частині приміщення Покок збивав докупи каркас нового човна. Роджер Морріс тихо переступав з ноги на ногу поруч із Джо, висушуючи рушником волосся.

Боллес вигулькнув із офіса й виліз на лавку, стискаючи в руках папір. Хлопці згуртувалися в півколо навколо нього.

Він почав із того, що це був усього лише попередній відбір, що всі вони можуть продовжувати конкурувати за місця, які він збирався оголосити, що він закликав їх робити це, і що ніхто не має загордитися тільки тому, що почув своє ім’я названим зараз. Жоден не мав думати, що його місце в човні гарантоване. Такого не буде. Потім він почав зачитувати список, починаючи з тих, хто призначений у другий човен, оголошуючи імена хлопців, які мали стати першорядними суперниками для передбачуваних фаворитів у першому човні новачків.