Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 30


К оглавлению

30

Коли Боллес закінчив оголошувати команду другого човна, Джо подивився на Роджера, який похмуро втупився у підлогу. Жоден із них не був названий. Але їм недовго довелося чекати. Боллес почав називати призначених до першого човна: «Носове місце — Роджер Морріс. Місце номер два — Шорті Хант. Місце номер три — Джо Ранц...» Поки Боллес продовжував, Джо зціпив кулак при боці і злегка стискав його, не бажаючи явно святкувати перемогу перед хлопцями, що не були обрані. Роджер поруч із ним почав м’яко видихати.

Коли решта хлопців попрямували в душ, обрані для першого човна зняли гоночний баркас зі стійки, підняли його над головами й помарширували до потемнілого озера для святкового веслування. Легкий, але пронизливий вітер збрижував воду. Коли сонце сіло, вони закріпили ноги в упорах і почали гребти на захід через Косу і затоку Портедж на озеро Юніон, шукаючи спокійнішої води, ніж можна було знайти на відкритому просторі озера Вашингтон.

Температура впала нижче від нуля, а на воді холод відчувався ще дужче. Але Джо не помічав цього. Коли човен ковзнув на поверхню озера Юніон, шум міського транспорту віддалився, і він увійшов у світ повної тиші, за винятком ритмічного гавкоту рульового на кормі. Сидіння Джо методично й тихо ковзало вперед і назад на змащених полозах під ним. Його руки і ноги тягли та штовхали плавно, майже легко. Коли біла лопать його весла входила в чорну воду, вона лише плюскотіла.

У північній частині озера рульовий крикнув: «Шлях... Достатньо!» Хлопці перестали веслувати, і човен ковзнув до зупинки, а довгі весла волочилися за ним уздовж бортів у воді. Темні хмари, облямовані срібним місячним світлом, проносились над головою, жваво гнані вітрами високо в небі. Хлопці сиділи, не кажучи ні слова, важко дихаючи та видихаючи білі клуби повітря. Навіть тепер, коли вони перестали гребти, їхнє дихання було синхронізованим, і на коротку, тендітну мить Джо здалося, ніби всі вони були частиною єдиного, живого організму із власним диханням та душею. На заході срібні прожектори повільно повзли по павукоподібній сталевій арці нового мосту Аврора. На півдні бурштинові вогні міста Сіетл танцювали на хвилях. На вершині пагорба королеви Анни рубіново-червоні вогні на радіовежах мерехтіли, вмикаючись та вимикаючись. Джо ковтав холодне повітря величезними дозами та сидів, дивлячись на цей краєвид, спостерігаючи за його перетворенням, на м’які неясні контури кольорів, аж раптом, уперше, відколи родина залишила його, очі його наповнилися сльозами.

Він повернув обличчя до води та почав возитися зі своїм кочетом, щоб інші не бачили. Він не знав, звідки прийшли сльози та за чим вони були. Але щось усередині нього змінилося, навіть якщо лиш на кілька хвилин.

Хлопці відновили дихання й говорили тихо, не обмінюючись жартами, не клеячи дурня, просто тихо розмовляючи про вогні та краєвид, що простягався перед ними. Тоді рульовий крикнув: «Усім готуйсь!» Джо повернувся обличчям до корми човна, посунув сидіння вперед, опустив білу лопать весла в нафтово-чорну воду, напружив м’язи та чекав команди, щоб рухати човен уперед, у мерехтливу темряву.

На другий день грудня 1933 року в Сіетлі почався такий дощ, якого ніколи не бувало ні раніше, ні будь-коли потім. Протягом наступних тридцяти днів лише одного дня небо не було оповите свинцевими хмарами, та були тільки чотири дні, коли не йшов дощ. До кінця місяця 362 міліметри дощу випали на території університету Вашингтона, а в центрі міста — 389 міліметрів, абсолютний рекорд досі за увесь час для будь-якого місяця року. У деякі дні дощ накрапав, а деколи, лив як із відра. У будь-якому разі, він просто не переставав іти.

Річки по всьому заходу Вашингтона — Чехаліс, Сноквалмі, Даваміш, Скайкоміш, Стіллагуаміш, Скокоміш, Снохоміш — вийшли з берегів, змітаючи ферми, вимиваючи мільйони тонн верхнього шару ґрунту в Пьюджет-Саунд, затоплюючи ділові райони берегових населених пунктів від канадського кордону по всьому шляху на південь до Колумбії. На північ від Сіетла розбухла річка Скагіт просочилась крізь земляні дамби біля її гирла й розлила приливну солону воду на 8 тисяч гектарів одних із найбагатших сільськогосподарських угідь у країні.

На багатьох найкрасивіших схилах — таких місцях у Сіетлі, як Алкі, Мадрона і Магнолія — будинки сповзали через ерозію та падали в озера Вашингтон або П’юджет-Саунд. Дороги тріскались і повзли слідом за будинками схилом донизу. У центрі міста дощова вода переповнювала колектори, пузирилася через каналізаційні люки та затоплювала вулиці і підприємства в низинному районі Інтернешнл. У жалюгідних нетрях, поширених уздовж берега затоки Еліот, безжальний дощ розчиняв газети, якими були позатикані щілини в хитких стінах, прокладав шлях через побиті погодою тканини старих наметів і крапав через іржаві дахи з гофрованої сталі, просочуючи старі матраци, що лежали на брудних підлогах, та пробираючи холодом кістки тих, хто намагався на них спати.

У розпал цього натиску, щойно випускні іспити за осінній квартал закінчилися, Джойс узяла вихідні на своїй роботі й поїхала із Джо додому, щоб побути в Секвімі на різдвяні свята. Джо відвідав МакДональдів та перевірив будинок на Сілберхорн, але зупинився в будинку батьків Джойс, де спав на ліжку в мансарді. Коли він оселився, мати Джойс дістала вирізку з місцевої газети й показала йому заголовок: «Джо Ранц потрапляє в першу команду». Він стає, сказала вона йому, зовсім притчею во язицех.

Частина II
1934
Стійкість 

30