Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 35

У відчаї одного прекрасного дня Боллес висмикнув Джо з першого човна перед відплиттям униз по озеру Вашингтон. Човен відчутно сповільнив швидкість. Спантеличений, Боллес посадив Джо назад у човен для зворотного ходу. Веслуючи додому, Джо і перший човен у відновленому складі випередили другий човен зі значною перевагою. Боллес був збентеженим. Імовірно, проблема не в зап’ястях Ранца. Може, вона була в його голові.

Для Джо ця коротка подія стала раптовим і холодним нагадуванням про те, якою нестійкою була його позиція в команді, а отже, у дійсності, і його присутність в університеті. Через кілька днів, 20 березня, коли стаття в «Пост-Інтеллідженсері» проголосила: «Ранца кличуть на місце номер 3», Джо вирізав її, вклав у свій альбом, який щойно розпочав, і написав поруч: «Хіба я можу бути безпрограшним варіантом? Поглянь, що пише газета. Однак не можу бути певен у цьому». Усе, над чим він працював, може скінчитись будь-якого першого-ліпшого дня.

Не додавало упевненості й те, що він, як і раніше, почувався бідним родичем. Оскільки погода залишалась прохолодною, він досі мусив носити рваний светр на тренування майже щодня, і хлопці постійно дражнили його за це.

Вони знайшли нове благодатне підґрунтя для веселощів у його бік одного вечора, коли їхній гурт помітив, як Джо їсть у кафетерії. Хлопець навалив на свою тарілку високою гіркою м’ясний рулет, картоплю і кукурудзу з вершками. Він накинувся на їжу з ножем і виделкою, енергійно працюючи над нею та закидаючи до рота. Змівши усе зі своєї тарілки, він повернувся до хлопця поруч, попросив у нього залишки м’ясного рулету й ум’яв його так само швидко.

Через шум у кафетерії він не помітив, що хтось підійшов до нього ззаду. Джо також не почув хихотіння. Коли він, нарешті, зупинився і підняв очі, то побачив посмішку на обличчі хлопця за столом навпроти. Слідом за його поглядом він повернувся та виявив півдесятка хлопців із човнової станції, що стояли півколом, простягаючи до нього брудні тарілки з масними посмішками на обличчях. Джо завмер, вражений і принижений, але потім повернувся назад, опустив голову з червоніючими вухами та продовжив їсти, запихаючи виделкою їжу до рота, як сіно до сараю. Його щелепи методично працювали, а очі зробились холодні й зухвалі. Він був голодним майже увесь час і не збирався відмовлятися від цілком хорошої їжі через купку віслюків у светрах. Він вирив надто багато канав, зрубав надто багато тополь та надто часто промишляв у холодних, вологих лісах за грибами і ягодами.

На кінець березня спад, схоже, припинився. Результати випробувань першокурсників на час знову поліпшились, коли Боллесу вже здавалось, що він нічого не досяг у спробах знайти правильну розстановку хлопців по місцях. 2 квітня Боллес засік час, за який команда, із Джо усе ще на місці номер 3, пройшла дистанцію. Того вечора Джо прийшов додому і записав у своєму альбомі: «3.2 кілометра: 10:36. Маємо скоротити час ще на вісім секунд, щоб стати найшвидшим екіпажем першокурсників!!!»

Протягом більшої частини решти тижня було занадто вітряно, щоб веслувати, але 6 квітня вітри вщухли, і Ульбріксон вирішив звести університетську і юніорську команди та екіпаж першокурсників один проти одного на озері Вашингтон. Це була прекрасна можливість вивести всі три екіпажі на воду й подивитися, чи опір вітру впливає на їхню продуктивність.

Ульбріксон дав фору юніорській команді, яка поки була не надто обнадійливою, розмістивши її на три довжини попереду інших двох човнів на старті. Він сказав екіпажу першокурсників зупинитися та закінчити веслування на позначці 3.2 кілометра — стандартна відстань для перегонів новачків. Це дозволить тренерам отримати фінальний і точний результат часу в умовах перегонів перед двобоєм із Каліфорнією. Університетська команда і юніори мали продовжувати перегони до позначки 4.8 кілометра.

Ульбріксон вишикував човни і гаркнув у мегафон: «Усім готуйсь... веслуй!» Харві Лав, рульовий університетського екіпажа, розмовляв і пропустив сигнал. Першокурсники відразу вискочили на половину довжини човна вперед старших хлопців. Усі три команди увійшли в помірно високу частоту гребків і протягом півтора кілометра утримували свою частоту й відносні положення — юніори були на три довжини попереду в їхній позиції фори, першокурсники на другому місці, а ніс човна університетської команди зафіксувався навпроти місця номер 5 човна першокурсників, на півкорпусу позаду. Потім поступово ніс човна університетської команди посунувся назад до місця номер 6, згодом — до місця номер 7, місця загребного і, нарешті, до місця рульового. На позначці 2.5 кілометра першокурсники оголили смугу води між кормою свого човна і носом судна університетської команди та почали наближатися до юніорів попереду. Вони нітрохи не підняли частоту гребків. За півкілометра до фінішу, відчуваючи, що обидва човни саме там, де він хотів, та знаючи, що його екіпаж має ще багато пороху в порохівниці, рульовий Джордж Моррі сказав першокурсникам підняти частоту гребків на кілька пунктів, і вони зробили ривок повз юніорів до повного лідерства. Біля позначки 3.2 кілометра Моррі гаркнув: «Шлях... достатньо», і тепер, на дві повні довжини попереду обох інших човнів, першокурсники зупинилися, давши веслам борознити воду за інерцією до зупинки. Коли інші два човни нарешті проминули їх, першокурсники підняли радісний переможний ґвалт, викидаючи кулаки вгору в повітря.

Боллес подивився на свій секундомір, засік час, за який першокурсник пройшли дистанцію 3.2 кілометри, і поглянув ще раз. Він знав, що вони стають досвідченішими спортсменами, але тепер цілковито упевнився, що має у своєму човні хлопців із винятковими задатками. Проте він не знав, чи мав екіпаж Каліфорнії щось іще більш виняткове, на що Кай Ебрайт, схоже, натякав у пресі. Між тим, він вирішив тримати результат часу на секундомірі при собі.