Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 36

Є певні закони фізики, за якими живуть і старіють усі тренери веслувальних команд. Швидкість гоночного човна визначається насамперед двома факторами: енергією, що виробляється сукупними гребками весел, і частотою ходу, тобто кількістю гребків, які робить екіпаж за хвилину. Так, якщо два човни, що несуть ту ж вагу, мають однакову частоту ходу, то човен, котрий виробляє більше енергії за гребок, пливтиме швидше. Якщо обидва човни виробляють однакову кількість енергії за гребок, але один із них має вищу частоту ходу, він ітиме попереду. Судно з дуже високою частотою ходу і дуже потужними гребками перемагатиме човен, який не зможе зрівнятися з ним за обома показниками. Але, звісно, веслярі — усього лише людські істоти, і жоден екіпаж не зможе підтримувати як потужні гребки, так і дуже високу частоту ходу протягом невизначеного часу. І критичним є те, що вища частота ходу, то важче утримувати всі численні індивідуальні рухи екіпажа синхронізованими. Таким чином, будь-які перегони є справою балансування, серією майстерних і виважених коригувань прикладеної сили, з одного боку, та частоти ходу — з іншого. Можливо, ніхто ніколи не досягав абсолютно оптимальної ефективності, але те, що побачив того дня Боллес — його екіпаж так комфортно веслував у високому, але стійкому темпі і з такою великою потужністю — дало йому усі підстави вважати, що коли-небудь ці першокурсники зможуть досягти успіху.

І це була не тільки їхня фізична майстерність. Боллесу була до вподоби вдача саме цих першокурсників. Хлопці, які так багато досягли, були такими сильними й оптимістичними, що, здавалося, уособлювали свої західні корені. Вони були справжніми особистостями, переважно продуктами лісозаготівельних містечок, молочних ферм, гірничодобувних таборів, рибальських човнів і верфей. Вони дивилися, вони ходили, вони говорили так, ніби провели більшу частину свого життя на вулиці. Попри важкі часи і їхні скрутні обставини, вони легко й відкрито усміхалися. Вони охоче простягали мозолясті руки незнайомим людям. Вони дивилися людям в очі не з викликом, а із запрошенням. Вони добродушно підсміювались, коли в когось падав капелюх. Вони дивилися на перешкоди і бачили в них можливості. Усе це, знав Боллес, додало багато потенціалу команді, особливо якщо ця команда отримає шанс веслувати на Сході.

Того ж вечора на станції Південної Тихоокеанської залізниці в Окленді Кай Ебрайт завантажив свої команди і гоночні човни на поїзд «Каскад» і попрямував на північ у Сіетл.

Ебрайт знав, що на північному заході було вітряно, і їдко відбивався від нападок місцевої преси з приводу відсутності в його хлопців досвіду на бурхливій воді. Він надто добре знав примхи озера Вашингтон, ще з тих днів, коли був рульовим, а погода на лимані Окленда зазвичай залишалась, на прикрість, спокійною і приємною. Тому коли вітряна погода відновилась незабаром після прибуття команд університету Каліфорнії в Сіетл, Ебрайт нітрохи не марнував часу. 10 квітня він квапливо вивів усі три свої екіпажі на пінисте озеро, щоб подивитися, як вони зможуть веслувати серед хвиль. Як з’ясувалося, вони могли багато чого досягти, особливо першокурсники. Новачки Каліфорнії пристойно ковзали по воді, їхні весла чітко піднімались із хвиль між гребками й чисто занурювались у них на захопленні на початку кожного гребка. Вони провели серію успішних випробувань на час, хоча Ебрайт відмовився оприлюднити їхні результати в пресі. Тренування тепер підтвердили те, на що Ебрайт і тренер першокурсників Расс Наглер, теж колишній рульовий Вашингтона, натякали протягом певного часу: їхні першокурсники можуть бути найкращими з тих, кого вони будь-коли тренували, навіть кращими за хлопців, що завоювали олімпійські золоті медалі у 1932 році. Коли 6 квітня репортер «Сан-Франциско Кронікл» запитав Ебрайта, що він думає про перспективи своїх першокурсників, тренер Каліфорнії відповів із несподіваною відвертістю. Ебрайт кинув променистий погляд на журналіста і пробасив: «Човен наших першокурсників виб’є тельбухи з ескімоських першачків».

Том Боллес і Ел Ульбріксон прочитали цю замітку й тепер спостерігали тренування команди Каліфорнії з берега з очевидною заклопотаністю. Вони вивели своїх хлопців на тренування в той самий день, із пресою і Ебрайтом як глядачами, лишень щоб побачити, як першокурсники здалися через півтора кілометра. Їхнє веслування було помітно мляве, а човен наполовину заповнився водою від посиленого веслування. Боллес похмуро повернувся до причалу, а потім нетипово для себе змінив напрямок, щоб наблизитися до спортивних оглядачів, які зібралися на човновій станції, та дати їм скупі, але похмурі прогнози стосовно першокурсників: «Скидається на те, що ми веслуватимемо позаду».

Дезорієнтація була частиною гри. Досить легко було оснастити човен таким чином, щоб весла сиділи надто близько до води, і тягнути неквапливе весло, але робити це так, щоб веслування здавалось натужним. Коли цитата Боллеса з’явилася в газеті наступного дня, Джо вирізав її, вставив у альбом і написав поруч: «Тренер сказав, каліфорнійці лізуть на рожен. Він роздає песимістичні коментарі, тож вони ще більше загордяться. Так буде легше їх зрізати».

День перегонів, п’ятниця, 13 квітня, був одним із тих рідкісних весняних днів у Сіетлі, коли бавовняно-пухові хмари пливли по зеленувато-блакитному небу, а повітря прогрілось вище від 20 градусів.

Об 11:00 зафрахтований пором, заповнений студентами, відплив від причалу Колмана в центрі Сіетла і попрямував через шлюзи в Балларді до озера Вашингтон. Пополудні він пристав до університетського Океанографічного причалу, де Джойс Сімдарс приєдналася до 14 сотень інших галасливих студентів, одягнених у фіолетове і золоте, які юрмилися на борту в супроводі реву духових інструментів та гуркоту барабанів університетського оркестру, що вигравав бойові пісні. Коли пором відірвався від пристані, оркестр перейшов на джазові мелодії, і студенти висипали на верхню палубу танцювати.