Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 43

Інші східні університети скоро запустили свої програми з веслування, і багато з них почали конкурувати один з одним у регатах один-на-один. Але Гарвард і Єль не виступали в жодних міжуніверситетських чемпіонатах поза своєю щорічною регатою. Тому не існувало подоби будь-якого змагання в рамках національного чемпіонату до 1895 року. Потім, заохочувані Нью-Йоркською центральною залізницею, Корнелл, Колумбія і Пенсильванія домовилися про створення Міжуніверситетської асоціації веслування і щорічно змагалися на 6.4-кілометровій дистанції на річці Гудзон у Поукіпзі, де аматори та професійні веслярі влаштовували перегони ще з 1860 років. Майже відразу ж після того першого змагання, яке виграв Корнелл 21 червня 1895 року, інші університети почали запрошувати до Поукіпзі, і регата стала розглядатися як найпрестижніші перегони в країні, затьмаривши навіть щорічні перегони Гарвард-Єль, і являти собою еквівалент національного чемпіонату.

На початок ХХ століття веслувальні клуби процвітали в анклавах багатих. Розкішні готелі й океанські лайнери, серед них і «Титанік», встановлювали батареї веслувальних тренажерів, тож їхні клієнти могли залишатися у формі та наслідувати своїх героїв веслувального спорту. У другому десятиріччі нового століття десятки тисяч уболівальників, наприклад, аж 125 тисяч у 1929 році, приїздили до Поукіпзі подивитися щорічну регату особисто, мільйони інших слухали репортажі з події по радіо, і регата стала конкурувати з дербі в Кентуккі, «Рожевою чашею» та Світовою серією як важлива національна спортивна подія.

Протягом більшої частини першої чверті століття східні коледжі ревно домінували в регаті. Жоден західний університет навіть не наважувався конкурувати, допоки у 1912 році не з’явився Стенфорд, усього лиш щоб закінчити змагання на далекому 6-му місці. Наступного року Хірам Конібеар уперше привіз університетський екіпаж Вашингтона на схід. Хоча його сільські, простуваті західні хлопці не виграли, вони прийшли третіми, і цей результат шокував східних фанатів та пресу. У 1915 році вони були шоковані знову, коли Стенфорд прийшов до фінішу другим. Один досить приголомшений нью-йоркський репортер того року відзначив: «Якщо би Стенфорд не використовував незграбно збудований західний човен, вони могли б виграти». Насправді, Стенфорд узяв човен, збудований на Сході, залишивши своє обтічне судно, виготовлене Пококом, удома в Пало-Альто.

Однак протягом наступних десяти років західні університети — Каліфорнія, Стенфорд і Вашингтон — лише періодично зважувалися повертатися в Поукіпзі. Було важко виправдати поїздку. Транспортування екіпажа і кількох делікатних гоночних човнів на Схід було дорогою справою, і західних хлопців зустрічали щоразу з конфузною сумішшю цікавості роззяв та легкої поблажливості, а іноді, і неприхованого глузування. Східні фанати, випускники і спортивні оглядачі, а також національна преса звикли бачити синів сенаторів, губернаторів, титанів індустрії і навіть президентів, а не робітників ферм, рибалок та лісорубів сидячими в човнах на Гудзоні.

Тоді, у 1923 році, дощового червневого вечора університетська команда Вашингтона повернулася до Поукіпзі під керівництвом нового головного тренера Рассела Каллоу «Іржавого». Випередивши усіх інших, команда Вашингтона та елітний екіпаж Військово-морського флоту вийшли на фінішну пряму, веслуючи ніс у ніс. Під рев натовпу, що заглушав його команди, рульовий Вашингтона Дон Грант раптом підняв червоний прапор (поспішно вирізаний з прапора Корнелла перед змаганням) над головою, щоб сигналізувати своїм хлопцям, що настав момент викластися на повну. Загребне весло Вашингтона Доу Уоллінг, на чиїй нозі химерно запалились три великі фурункули, ковзнув вперед на своєму сидінні, посунув обидві ноги в напрямку корми і підняв до шалених 40 гребків частоту ходу, на якій хлопці Вашингтона вже веслували. Човен вискочив кулею вперед, і Вашингтон насилу дотягнувся до першої перемоги Заходу в регаті Міжуніверситетської асоціації веслування. Тріумфуючі хлопці екіпажа «Ескімоса» обережно підняли Уоллінга з човна і відправили до лікарні. Здивовані шанувальники і журналісти зібралися навколо них на причалі, засипаючи їх питаннями: «Чи належить університет Вашингтона до округу Колумбія? Де точно знаходиться Сіетл? Чи були вони дійсно лісорубами?» Хлопці, спалахуючи широкими усмішками, говорили мало, але почали роздавати фігурки мініатюрних тотемних стовпів.

Спостерігаючи за перегонами із катера тренерів, Джордж Покок репетував і верещав зовсім нехарактерно для себе. Згодом зазвичай стриманий англієць зізнався: «Я поводився, як дитина». Але він мав на те вагому причину. Він побудував з іспанського кедра човен, у якому виграв Вашингтон. Уперше східняки мали можливість побачити його ручну роботу. Протягом кількох днів після повернення до Сіетла замовлення на 8 нових восьмивесельних човнів прибули в його майстерню. Менш ніж за десять років по тому більшість човнів у регаті в Поукіпзі будуть виготовлені Пококом. У 1943 році всі до одного, загалом 30 човнів, будуть його витворами.

Доктор Лоял Шауді, видатний і фанатично відданий випускник університету Вашингтона, був настільки вражений досягненням хлопців, що запросив їх до Нью-Йорка того вечора і влаштував на їх честь сценічне шоу та гала-вечерю. На вечері кожен хлопець знайшов 10-доларову купюру на своїй тарілці разом із фіолетовою краваткою. Протягом багатьох десятиліть після цього членів команди Вашингтона вшановували наприкінці кожного веслувального року бенкетом Лояла Шауді, де кожен знаходив фіолетову краватку на своїй тарілці.