Пізніше Джо, підбадьорений пригодою з водяними кульками, витягнув із чохла свою гітару, яку він, трохи нервуючи, прихопив із собою. Зацікавлені, декотрі старші хлопці зібралися довкола, коли він почав скручувати кілки і пощипувати струни для налаштування інструмента. Дивлячись на лади, концентруючись на переборі пальцями, він бринькав акорди і почав співати з ентузіазмом тих пісень, які грав у шкільному таборі, ковбойських пісень, вивчених на шахті «Золото- та рубіновидобувної компанії» чи почутих по радіо в Секвімі.
Спочатку хлопці просто дивилися, як він співав. Потім вони почали переглядатися, хихотіти і, нарешті, улюлюкати й репетувати. «Погляньте-но на ковбоя Джо!» — викрикнув один із них. Інший закликав через прохід: «Гей, хлопці, приходьте послухати Ранца, веслувального трубадура!» Джо, ображений, підняв очі й раптово перестав грати на середині «Жовтої троянди Техасу». Почервонілий, але зі стиснутими щелепами та холодним скам’янілим поглядом, він швидко запхав гітару назад у чохол і вийшов до іншого вагона.
Мало що могло би більше ранити Джо. Його музика освітлювала найпохмуріші дні його дитинства. Вона приваблювала до нього людей у школі, допомагала знайти друзів і навіть заробляти на життя у Секвімі. Це був його винятковий талант, особливий предмет гордості. Тепер, раптово і несподівано, музика розкрила та нагадала йому, як мало він досяг на шляху до вдосконалення. Саме тепер, коли Джо почав відчувати, що стає частиною чогось більшого, ніж він сам, його знову прогнали.
Коли 6 червня вони прибули до Нью-Йорка, екіпажі Вашингтона перевезли свої човни в напівзруйнований старий елінг на західному березі річки Гудзон, у Хайленді, навпроти Поукіпзі. Елінг, насправді, був завбільшки із сарай. Він продувався наскрізь, похилений, хиткий і розташований на тонких палях над річкою, із душами, що накачували на голови хлопців смердючу воду просто з Гудзону.
Том Боллес поспішно вивів першокурсників на воду в той самий день, бажаючи побачити, як вони поводитимуться на незнайомій акваторії. Це вперше вони веслуватимуть на річці, а не на озері, і вперше, у дійсності, веслуватимуть деінде, крім озера Вашингтон. Погода тут відрізнялася від тієї, до якої хлопці звикли вдома, — було гнітюче спекотно і задушливо. Поки несли свій човен «Місто Сіетл» униз до води, вони вже наскрізь просякли потом. На воді був невеличкий бриз, але навіть вітер, здавалося, розплавляв їхні тіла, поки вони сідали в човен. Хлопці зняли свої майки, протягли їх через брудну воду Гудзона і знову одягли, але це, схоже, лише зробило вологість ще більш нестерпною. Боллес сказав їм гребти вгору по річці в темпі розминки кілька хвилин. Він заліз у катер і подався слідом за ними. Коли, на його думку, хлопці були готові, він підняв мегафон і скомандував взятися за спринт. Хлопці нахилилися над веслами і виконали спринт, але Боллес навіть не завдав собі клопоту поглянути на свій секундомір. Він і так бачив, що вони веслували не в найкращому своєму темпі. Гірше того, вони виглядали змученими, явно виснаженими від спеки, а човен хитався з боку на бік, намагаючись вирівняти курс. Вони були здатні впоратися з майже будь-якими вітром і хвилями на озері Вашингтон, але хвилі на Гудзоні були інші — довгі, низькі, вони бились об човен із боків, залишаючи лопаті весел розмахувати в повітрі в якийсь момент, а наступної миті занурюючи їх занадто глибоко у воду. Ефекти приливу і течії спантеличували хлопців. Вода сама собою не мала рухатись під їхнім човном, не повинна була нести їх до місць, куди вони не мали наміру плисти. Боллес прокричав у мегафон: «Шлях... досить!» і помахав хлопцям, щоб поверталися в елінг. Він збирався неодмінно поговорити з Пококом.
Хлопці, збентежені, витягнули човен, прийняли душ з їдкої річкової води і подолали довгий шлях пішки по залізничних коліях, що проходили уздовж західної берегової лінії, перш ніж зійти по стрімкому обриву Хайленд до пансіонату Флоренс Палмер, де мали мешкати. Будинок місіс Палмер був маленький, а вартість проживання — низька. Скромні продукти її кухні не могли задовольнити апетити двох десятків високих міцних хлопців, кількох тренерів і рульових. Хлопці з’їли все, що потрапило в поле їхнього зору, а потім стомлено піднялися до спалень на верхньому поверсі, де тулилися по 6 осіб у кімнаті. Вони намагалися заснути у вологій, задушливій спеці на тапчанах, які були більше схожі на диби для тортур, аніж на ліжка.
Регата Міжуніверситетської асоціації веслування в Поукіпзі була легендарною інституцією, із корінням глибоко в історії американського академічного веслування. Перше велике веслувальне видовище в Америці було змаганням у два запливи в гавані Нью-Йорку в 1824 році, коли екіпаж із чотирьох нью-йоркських човнярів у 7-метровому човні «Американська зірка», збудованому в Уайтхоллі, кинув виклик чотирьом морякам із прибулого британського військового корабля, які керували подібним човном «Вірна смерть». Війна 1812 року і спалення Білого дому були ще досить свіжі в пам’яті, а почуття ще кипіли, особливо з американського боку. Американці виграли перегони і здоровенний гаманець із тисячею доларів, веслуючи від Беттері до Хобокена і назад перед очима захопленої юрби чисельністю десь від 50 до 100 тисяч глядачів — на той час, найбільшим у історії зібранням американців для перегляду спортивної події.
У 1830 роках приватні веслувальні клуби почали з’являтися в різних американських містах, і до 1840-х кілька східних коледжів зібрали свої команди. Перші перегони університетських екіпажів у Америці, що були, фактично, першою американською міжуніверситетською подією у спорті взагалі, відбулися між Гарвардом і Єлем у 1852 році на озері Уінніпесокі у Нью-Гемпширі. Із кількома перервами через великі війни, які забирали юнаків із кожного університету для інших, більш небезпечних занять, регата Гарвард-Єль проводилась щорічно з 1859 року. Більшу частину цього часу регата була однією з головних спортивних подій країни. У 1869 році Гарвард зустрівся з найелітнішим закладом Великобританії, Оксфордом, у змаганнях на Темзі. Веслуючи перед величезним натовпом, Оксфорд переміг Гарвард, але подія набула такого широкого розголосу в Сполучених Штатах, що викликала вибух інтересу до веслування. Вона також надала цьому спорту ауру елітарності, що тримається і донині.