Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 41

Через кілька днів після перегонів Каліфорнія-Вашингтон 1934 року першокурсники швидко увійшли в наступний спад. День за днем вони видавали час, що дедалі більше бентежив. Відтоді, як побили Каліфорнію, вони, здавалося, утратили всю свою зосередженість. Що більше Том Боллес кричав на них у свій мегафон, то незграбнішими вони, схоже, ставали.

Одного лінивого дня на початку травня тепле сонце палило їхні голі спини, і деякі з хлопців веслували так мляво, що їм не вдалося швидко обігнати зустрічний буксир, що тягнув баржу. Буксир завалився на їхній човен із вереском свистка та ревом гудка, вивергаючи чорний дим. Рульовий Джон Меррілл закричав: «Назад! Повертай!» Хлопець на місці номер 4 запанікував і незграбно кинувся за борт, майже перекинувши човен. Буксир важко повернув у напрямку порту, зачепив ніс човна і ледве розминувся з хлопцем у воді. Боллес, спостерігаючи за цим зі свого катера, оскаженів від злості. Із почервонілим обличчям він рвонув стартер, завів двигун і попрямував до човнової станції.

Хлопці веслували назад у студмістечко в тиші. Боллес чекав на них. Він метався по причалу, грозився хлопцям у човні пальцем. Він репетував, що збирається перекроїти екіпаж для регати в Поукіпзі у червні з нуля. Нічиє місце не було убезпечене лише тому, що він веслував у човні, який так вражаюче переміг Каліфорнію. Серце Джо завмерло. Те, що ненадовго ввижалося вірною ставкою, раптом знову опинилося під загрозою. На тому ж тижні він отримав лист від адміністрації, де повідомлялося, що він провалив екзамен із професійного інжинірингу, те, що він мав замінити на своє веслування. Джо, який щойно подивився мультфільм «Парамаунта» за участю нового персонажа срібного екрана моряка Папая, написав у своєму альбомі того вечора: «Я відчуваю відразу до себе».

На середину травня погода в Сіетлі — деколи вона жорстоко капризує наприкінці весни, повернулась від сонця до негоди, і першокурсники знову опинилися у стані боротьби проти зустрічних вітрів. Їхні руки німіли від холоду, а білі баранці розбивалися об ніс човна. Одначе на здивування своїх тренерів і самих себе, що гіршою ставала погода, то краще вони починали веслувати.

Веслуючи проти різкого північного вітру одного з цих вологих, сірих днів наприкінці травня, коли весла розпилювали рій дрібних бризок на кожному вивільненні, а вода бовталася на дні човна, Джо і члени його екіпажа в першому човні закінчили випробування на час із результатом 10:35, усього на 4 секунди більше від рекорду для першачків. Джордж Покок спостерігав за їхнім тренуванням із борту «Алумнуса». Повернувшись на берег, він підійшов до репортера на човновій станції, побалакав із ним і виніс приголомшливий вирок. «Том Боллес має прекрасну команду для бурхливої води, — сказав він тихо, але рішуче. — Вона найкраща з тих, що я будь-коли бачив». Вийшовши з уст Покока, стриманої і поміркованої людини, не схильної до перебільшень щодо будь-чого, і менше за все відносно веслувальних здібностей екіпажа першокурсників, це було щось, подібне на божественну декларацію. Том Боллес перестав говорити про перекроювання команди з нуля. Дев’ять хлопців-першокурсників, які перемогли Каліфорнію, зрештою, поїдуть у Поукіпзі змагатись у перегонах національного чемпіонату.

Увечері 1 червня 1934 року маршируючий духовий оркестр університету Вашингтона і понад тисячу шанувальників заповнили розкішно оздоблене мармуром фойє залізничної станції «Кінг-Стріт» у Сіетлі, підбадьорюючи радісними вигуками і співаючи бойові пісні першокурсникам і університетським командам, котрі сіли на потяг Великої Північної залізниці «Будівничий імперії» та попрямували до Поукіпзі. Особливо в піднесеному настрої були першокурсники. Мало хто з них коли-небудь був за межами західної частини штату Вашингтон, більшість же ніколи не були в потязі. Тим не менш, вони були тут і ось-ось перетнуть увесь континент. Для хлопців, які виросли, доячи корів, розмахуючи сокирами і складаючи дрова, які знали імена половини людей у містах, звідки походили, та чиї батьки могли розповідати їм про те, як уперше побачили автомобіль чи будинок з електрикою, це було запаморочливою дивиною.

Умостившись на плюшевому сидінні, дивлячись крізь зелені тоновані вікна пульманівського вагона на гамірну юрбу, що зараз виливалася із фойє на платформу, Джо не міг повірити власним очам. Його ніколи не прославляли бодай за щось, і все ж тут він був частиною чогось, що було в центрі не тільки захоплення, а й свого роду низькопоклонства. Це наповнило його гордістю, але разом із тим і напруженим неспокоєм, сум’яттям. Це повертало його думки до речей, про які він довго намагався не замислюватися в ці дні.

Того вечора, коли «Будівничий імперії» видерся через гори Каскади на перевал Стівенса і попрямував через посушливі пшеничні поля східного Вашингтона, хлопці веселились. Вони гуляли до пізньої ночі, граючи в карти, розповідаючи непристойні жарти, ганяючи проходами пульманівського вагона, перекидаючи туди-сюди футбольний м’яч, поки, нарешті, не виснажились і не попадали на свої полиці.

Веселощі відновилися наступного дня, коли хтось дістав пакунок повітряних кульок. Хлопці наповнювали кульки водою у туалеті, ставали на гуркотливих платформах між вагонами і на всьому шляху через Монтану до Північної Дакоти радісно жбурляли водяні кульки по будь-яких доступних мішенях — коровах, що паслися на полях, запилених автомобілях, що очікували під дзвін залізничних переїздів, сплячих собаках, що лежали на платформах станцій маленьких містечок, і щоразу вибухали дружним хором: «Вашингтон не здолати!», коли поїзд гуркотів повз їхніх здивованих жертв.