Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 58


К оглавлению

58

Коли осінній семестр в університеті закінчився, Джо попрямував додому, щоб у Секвімі провести Різдво із Джойс і її сім’єю. Усю осінь він із нетерпінням чекав на зимові канікули та можливість проводити час із Джойс деінде, окрім безвідрадної студентської їдальні.

Тільки-но він зібрався залишити місто, як заголовок у щоденній газеті привернув його увагу: «Старшокурсники стикаються із життям у боргах та браком робочих місць». Стаття примусила його впасти у відчай. Середня заборгованість серед випускників склала 200 доларів, говорилося в ній, а середній рахунок за 4 роки навчання був вищим за 2 тисячі. Обидві суми були приголомшливими грошима для когось, на зразок Джо в 1934 році. Але найдужче, коли він читав статтю, його самого здивувало відкриття, що «більше половини опитаних чоловіків отримують свою університетську освіту не за власний рахунок, а їхні витрати сплачуються батьками або родичами, які не очікують компенсації» — це він пам’ятатиме ще багато років по тому. Уся передумова боротьби Джо за те, щоб залишитися в університеті, була перспективою більш багатообіцяючого майбутнього пізніше. Йому навіть не спадало на думку, що двері не відкриються просто для людини з вищою освітою. І знову дорогою додому з голови йому не сходила думка, скільки однокласників, вочевидь, навіть не турбуються про гроші, скільки з них мають людей, що опікуються ними, розщедрюючись на тисячі доларів, які вони ніколи не очікують побачити знову. Стаття розбурхала в ньому давній неспокій і невпевненість у собі, що завжди погрожували піднятись на поверхню. І вона додала щось нове до цієї суміші — отруйну дещицю заздрості.

Частина III
1935
Частини, що дійсно мають значення 

Розділ 9 

Однією з перших настанов хорошого тренера з веслування, після того як закінчились основи, є «виконуйте свою частку роботи», і юний весляр чинить саме так, коли усвідомлює, що човен іде краще, коли він це робить. Тут, безумовно, проявляється соціальне значення веслування.

— Джордж Йомен Покок

Хлопці сиділи на твердих лавах і тремтіли від холоду, одягнені не за погодою в шорти й бавовняні майки. Сонце вже зайшло, і величезний внутрішній простір човнової станції продувався протягами і був незатишний. Вечір був кусюче холодний. Вікна на великих розсувних дверях підмерзли по кутках. Це було 14 січня 1935 року, перший збір екіпажа в новому році. Хлопці і кілька репортерів очікували на Ела Ульбріксона, що мав викласти свій план на майбутній сезон перегонів. Після довгого, незручного чекання Ульбріксон вийшов зі свого офісу і почав говорити. На той час, коли він закінчив, нікому в приміщенні вже не було холодно.

Він почав просто, оголосивши зміну базової стратегії. Замість того, щоб братися за тренування відносно повільно протягом перших кількох тижнів зимової чверті, як вони зазвичай робили, опрацьовуючи деталі форми і техніки в очікуванні поліпшення погоди, тепер вони веслуватимуть щодня, від самого початку цього року, і до біса ту погоду. Найперше, вони мали працювати над досягненням своєї найкращої фізичної форми, а вже потім турбуватися про вдосконалення техніки. Більше того, усі вони, а не лише другокурсники, мали почати змагатись між собою командами з усталеним складом, тому екіпажі не будуть змішувати. І перегони відбуватимуться за найвищими ставками. Це не буде звичайний сезон. «У ті чи інші роки, — заявив він, — екіпажі Вашингтона завойовували найбільші призи в Америці. Однак вони ніколи не брали участі в Олімпійських іграх. Це наша мета». Форсовані зусилля з підготовки до поїздки в Берлін у 1936 році та завоювання там золота мали розпочатися того вечора.

Відкинувши свою звичну стриманість і попри присутність журналістів на станції, Ульбріксон почав говорити дедалі енергійніше, ба навіть емоційно. Існує більший потенціал у цьому приміщенні, сказав він, ніж він будь-коли бачив на човновій станції за всі свої роки у веслуванні і тренерстві, більший, ніж він будь-коли сподівався побачити знову у своєму житті. Він сказав хлопцям, що десь серед них є найкращий екіпаж із будь-коли бачених раніше у Вашингтоні. Кращий, ніж видатний екіпаж 1926 року, який він сам привів до перемоги в Поукіпзі. Кращий, ніж знамениті екіпажі Каліфорнії, що здобули олімпійське золото у 1928 і 1932 роках. Можливо, навіть кращий за всі, що Вашингтон коли-небудь побачить у майбутньому. Дев’ять із них, заявив він на закінчення своєї промови так, ніби це уже був довершений факт, стоятимуть на подіумі переможців у Берліні в 1936 році. І це мало стати вибором кожного з них — буде він там чи ні. Коли Ульбріксон закінчив, хлопці схопилися на ноги і вітали його виступ схвальними вигуками, аплодуючи здійнятими над головами руками.

Цей виступ був настільки нехарактерним для Ела Ульбріксона, що привернув увагу кожного, хто виявляв хоч найменший інтерес до веслування. Наступного ранку «Сіетл Пост-Інтеллідженсер» торжествував: «Нова ера в академічному веслуванні Вашингтона. Можлива участь в Олімпійських іграх у Берліні!» Газета «Вашингтон Дейлі» повідомляла, що «незважаючи на сильний холод, човнова станція минулого вечора випромінювала більше вогню і сили духу, ніж протягом багатьох днів за увесь рік».

На човновій станції швидко спалахнула тотальна війна. Мляві суперництва, що виникли під час осіннього сезону, тепер перетворилися на відкриті битви. Очі, які раніше холодно відводились один від одного, зараз зчіплювались між собою прямими крижаними поглядами. Випадкові буцання плечима перетворились на відверті поєдинки зі штовхання. Двері шафок зачинялися зі стуком. Хлопці лаялись між собою. Злість таїлась у їхніх серцях. Брати Сід і Джордж Лунди — один у човні другокурсників, інший — в юніорському, тепер щодня заледве віталися один до одного невиразним буркотінням.

58