Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 68

Процесія попрямувала до Спортивного клубу Вашингтона на Юніон Стріт. Там хлопців провели в прокурену залу, ущент заповнену сотнями визначних громадян Сіетла, кожен з яких заплатив 75 центів за можливість бути присутнім на спеціальному обіді і зблизька поглянути на героїв, що повернулися з перемогою. Роял Брогем був розпорядником церемонії, і вона транслювалась у прямому ефірі по радіо.

Мер, Том Боллес і Ел Ульбріксон виступили з короткими промовами. Ульбріксон розхвалив усі три екіпажі та закінчив словами вдячності: «За такої підтримки, як ваша, ми переможемо в Поукіпзі, а згодом на порядку денному — Берлін і Олімпійські ігри». Потім мали промови декан університету і президент Торгово-промислової палати. Практично всі, хто мав певну вагу в місті, сказали своє слово. Після цього на сцену викликали хлопців з усіх трьох човнів. Кожного з них відрекомендували публіці під гучні й тривалі оплески.

Коли настала черга Джо, він спинився на мить, розглядаючись довкола. Біле світло лилося в залу із високих вікон, облямованих важкими оксамитовими шторами. Величезні кришталеві люстри звисали й мерехтіли з високої, чудернацько оздобленої стелі. Сяючі обличчя пузатих чоловіків у костюмах-трійках і поважного вигляду жінок, прикрашених коштовностями, були націлені на нього. Вони сиділи за столами, покритими хрусткими білосніжними лляними скатертинами, уставленими блискучим столовим сріблом, кришталевими келихами і тарелями, заваленими гарячою їжею. Офіціанти в білих кітелях і чорних метеликах снували між столами, несучи ще більше їжі на тацях.

Коли Джо підняв руку, відповідаючи на хвилю оплесків на його честь, він із усіх сил відчайдушно намагався стримати сльози. Він ніколи не дозволяв собі навіть мріяти про те, що стоятиме в такому місці в оточенні таких людей. Це вразило його і водночас наповнило вдячністю, і стоячи того дня перед заповненою залою під оплески, він відчув раптовий прилив чогось незнайомого — відчуття гордості, що було більш глибоким і щирим, ніж будь-що, пережите ним раніше. Тепер на порядку денному знову Поукіпзі, а згодом, можливо, навіть Берлін. Усе нарешті, схоже, починає ставати золотим.

Розділ 10

Восьмивесельний гоночний човен — річ чутлива: якщо ви не дасте йому рухатися вільно, він не працюватиме на вас.

— Джордж Йомен Покок

В епоху, коли американці дивляться десятки кабельних спортивних каналів, коли професійні спортсмени часто-густо розпоряджаються річними зарплатами в десятки мільйонів доларів, і коли ціла нація практично випадає з життя задля віртуального національного свята в неділю Суперкубка, складно вповні оцінити, наскільки важливою була зростаюча популярність університетської команди Вашингтона для мешканців Сіетла в 1935 році. Це місто довго вважалось багатьма, та навіть іноді саме було схильне вважати себе, тихим болотом у багатьох царинах, і не в останню чергу у світі спорту. Футбольна команда університету історично була виграшним проектом із дивовижними досягненнями у своєму активі — рекордом у 63 матчі поспіль без поразок між 1907 і 1917 роками. Протягом цієї вдалої смуги під керівництвом тренера Гіла Добі команда Вашингтона здобула 1930 очок проти 118 очок суперників. Але, слід зазначити, що Добі був не надто відданим дотриманню правил. Одного разу він відзначився тим, що спорядив двійко своїх менших зростом гравців залізними підплічниками, і таке коригування екіпіровки надало хлопцям, здавалося би, надприродної здатності збивати з ніг значно могутніших чоловіків. Так чи інак, «Сонячні щити» Вашингтона (перейменовані на «Ескімосів» за пропозицією команди 1922 року) грали майже винятково на Західному узбережжі і діставалися до національного етапу «Рожевої чаші» лише двічі, один раз, зігравши внічию із командою Військово-морського флоту, і ще раз, програвши Алабамі.

Бейсбольні команди Сіетла взагалі ніколи, насправді, не доходили до національного етапу змагань. Було лиш кілька професійних бейсбольних команд починаючи із 24 травня 1890 року, коли «Червоні» Сіетла кинули виклик команді «Водоспади Спокана». У наступні роки місто бачило бейсбольні команди, що називались по-різному: «Сіетлці», «Клондайкери», «Викликачі дощу», «Сміливці», «Гіганти», «Рейніри», «Сайвошці», «Індіанці» і, за невдалим збігом обставин, «Бриджі Сіетла». Але все це були дрібні команди нижчої ліги, що грали лише в місцевих і регіональних змаганнях. Бейсбол у Сіетлі нещодавно пережив серйозний удар, один із багатьох майбутніх ударів, коли дерев’яні стенди на бейсбольному стадіоні індіанців «Дагдейл Парк» згоріли дотла в липні 1932 року. Команда перебралась на муніципальний стадіон у середній школі. Але на ньому не було трави, а поле було нічим іншим, як прямокутником, укритим грязюкою і камінням. Під час матчів і між ними бригади обслуги снували по полю з джутовими мішками, підбираючи якомога більше каміння, щоб уберегти гравців від спотикань під час гонитви за м’ячем на льоту або від здирання шкіри при ковзанні на базу. Це виявилося безнадійною справою і нескінченним завданням. Один із школярів, які грали в команді, Едо Ванні, що пізніше став менеджером «Рейнірів», сказав про цей стадіон: «Якщо би там застряг кінь, він помер би з голоду. Це ніщо інше, як скелі». Протягом десятиліть шанувальникам бейсболу в Сіетлі доводилося вибирати східну команду, за яку вони могли би вболівати, якщо хотіли робити ставки у вищій лізі.