Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 69

Спорт у Сіетлі одного разу ненадовго піднявся до міжнародного визнання у 1917 році, коли професійна хокейна команда міста «Метрополітанс» стала першою американською командою, що виграла Кубок Стенлі, перемігши «Монреаль Канадієнс». Але «Метрополітанс» зазвичай грали лише в змаганнях Хокейної асоціації Тихоокеанського узбережжя, і коли власник їхнього спортивного комплексу не продовжив із ними договір оренди в 1924 році, команда згорнула свою діяльність.

З огляду на таку мізерну спортивну спадщину, перемоги екіпажів Вашингтона у веслуванні дали мешканцям Сіетла те, чого вони не мали протягом тривалого часу, те, чого, насправді, у них ніколи не було. Після цілковитого тріумфу в Каліфорнії, недавнього успіху в Поукіпзі і тепер навіть розмов про майбутні перемоги в Олімпійських іграх будь-який мешканець Сіетла міг випнути груди і трішки повихвалятися. Він міг написати про це друзям і родичам на сході. Він міг прочитати про це в «Пост-Інтеллідженсері» вранці і згодом насолоджуватися цим знову в «Сіетл Таймс» ввечері. Він міг побалакати про це з перукарем під час стрижки і знав, що перукар переймався цим так само, як і він. Ці хлопці у своїх човнах раптом почали, довжина за довжиною і перемога за перемогою, прославляти Сіетл і, ймовірно, зроблять ще більше для його визнання у світі найближчим часом. Усі в місті тепер вірили в це, і ця віра згуртовувала їх докупи та дозволяла почуватися упевненіше в такі неспокійні часи.

Навіть якщо тріумф веслувальників Вашингтона надто довго затримався на першій сторінці «Таймс» чи «Пост-Інтеллідженсера», сіетлці не могли не помічати провісників інших прийдешніх бід.

Наступного дня після регати Тихоокеанського узбережжя на лимані Окленда, 14 квітня, пилові бурі останніх кількох років раптом затьмарила катастрофа, яку донині пам’ятають у штатах Рівнин як Чорну неділю. Лиш за кілька годин холодні, сухі вітри налетіли з півночі, видули із сухих полів удвічі більшу кількість ґрунту, ніж була вирита з Панамського каналу, і підняли його на два з половиною кілометри в небо. На більшій частині території п’яти штатів сонячне світло у середині дня поступилося цілковитій темряві. Часточки пилу, принесені вітром, генерували стільки статичної електрики в повітрі, що колючі дроти огорож світилися в полуденній темряві. Фермери за роботою у полях падали навколішки й наосліп безцільно шарили довкола, не в змозі знайти дорогу до власних осель. Автомобілі збивалися зі шляху і падали в канави, де їхні пасажири закривали обличчя хустинками, намагаючись дихати, але лише відхаркували землю. Іноді вони залишали свої авто і, похитуючись, брели до будинків чужих людей і стукали у двері, просили притулку й отримували його.

Наступного дня головний редактор бюро «Ассошіейтед Пресс» у місті Канзас Ед Стенлі вжив фразу «пилова чаша» у повідомленні телеграфного агентства про руйнування, спричинені бурею, і цей новий термін увійшов до американського слововжитку. Протягом наступних кількох місяців, коли розмах спустошення локалізувався, струмок обірваних біженців у західному напрямку, який спостерігав Джо Ранц минулого літа, став потоком. Протягом кількох років два з половиною мільйони американців залишали домівки і тяглися на захід у невизначене майбутнє — без коренів, без власності, позбавлені простого комфорту і гідності, без місця, яке могли б назвати своїм домом.

Протягом місяців становище в Америці покращувалось. Пропозиції роботи знову почали з’являтися в «Сіетл Таймс» і «Пост-Інтеллідженсері» та в сотнях газет по всій країні. Такі люди, як Гаррі Ранц, нарешті, почали знаходити вагому роботу. Але вітри 14 квітня ураз розмели надії мільйонів, що поволі накопичувалися в серцях людей. Протягом кількох тижнів «Пост-Інтеллідженсер» попереджав місцевих жителів, що конкуренція за робочі місця посилиться найближчим часом. «Велике переселення на захід ось-ось почнеться: біженці в пошуках домівок звертають свої погляди на північний захід як на землю обітовану», — повідомляв заголовок статті на першій шпальті «Пост-Інтеллідженсера» 4 травня. Кадрові агенції в Сіетлі отримували запити про наявність вільних робочих місць — будь-яких місць, незалежно від того, як низько вони оплачувались — із таких віддалених штатів, як Міссурі та Арканзас. Більшість мігрантів були фермерами, і агенції нерухомості були завалені запитами про наявність дешевих земельних ділянок недалеко від Сіетла. Жадібні агенти відповідали на запити із запевненнями, що є багато недорогої вільної землі. Але вони рідко згадували, що навколо Пьюджет-Саунд ділянки, як правило, продавалися з пнями, сотнями пнів на гектарі, кожен з яких треба було витягнути чи вирити, або підірвати динамітом із землі. Не згадували вони ні про те, що нижні шари ґрунту були льодовиковою мореною, щільно утрамбованою глиною, що чергувалася з камінням; ані про те, що клімат був холодний і похмурий та не годився для розведення тих видів сільськогосподарських культур, які вже давно вирощували люди на американському Середньому Заході.

У той же час барабанний бій зловісних новин, що надходили з Європи, почав неухильно ставати все голоснішим і наполегливішим тієї весни. Лише самі заголовки «Сіетл Таймс» упродовж чотирьох тижнів варті були стати вагомою причиною для занепокоєння: «Смертна кара для пацифістів прийнята в Німеччині, що підперезується зброєю» (19 квітня); «Нацисти ув’язнюють літніх монахів і монахинь у новій атаці на християнство» (27 квітня); «Німецький поступ у побудові підводних човнів викликає занепокоєння у Великобританії» (28 квітня); «Британія зрівнює свої літаки з фашистськими. Заклик до Гітлера зафіксувати кордони» (2 травня); «Британія застерегла Гітлера від мілітаризації Рейнської зони» (7 травня); «Нацисти мають нову зброю: корабель зі швидкістю 60 вузлів (110 кілометрів на годину)» (17 травня); «Поліція Гітлера ув’язнює громадянина США» (18 травня). Лихі новини було важко ігнорувати. Але не так вже й неможливо. І більшість американців, у Сіетлі чи будь-де іще, саме так і робили. Справи Європи, як і раніше, здавалися віддаленими на мільйон кілометрів, і саме на такій відстані більшість людей воліли їх тримати.