Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 79

Сотні метрів пухкої породи — «покривні відклади», як інженери називали її — мали бути зчищені з прямовисних стін скель, щоб дістатись до давнішої гранітної скельної основи, на якій збудують фундамент загати. Потім сам граніт мав бути сформований таким чином, щоб відповідати контурам майбутньої греблі. Це було важкою справою. Такою важкою, що близько 600 метрів сталі стирались щодня з наконечників усіх відбійних молотків і пневматичних свердел на роботах у каньйоні.

Але якою би тяжкою не була праця, багато що в ній було до вподоби Джо. Того літа він навчився тісно співпрацювати з чоловіками, що гойдалися по обидва боки від нього, кожен із яких був насторожі, наглядаючи за камінням, що падало зверху, та викрикуючи попередження, щоб ті, хто перебував нижче в пошуках кращих місць, могли знайти заглибини у скелі. Йому подобався спокійний дух товариства серед них та проста, сувора мужність цих людей. Зазвичай він працював без сорочки та капелюха. Його м’язи швидко забронзовіли, а волосся стало ще білішим під гарячим сонцем пустелі. На кінець робочого дня він був виснаженим, пересохлим від спраги і дуже зголоднілим. Але, як і часто після важких тренувань вдома на озері Вашингтон, хлопець також почувався очищеним роботою. Він відчував себе гнучким і моторним, повним молодості та грації.

Три рази на день, а іноді на вихідних — і чотири, він їв у великій обшитій вагонкою їдальні компанії у Мейсон-Сіті, поспішно зведеному містечку під керуванням МВАК (Мейсон-Волш-Аткінсон-Каєр), консорціуму компаній, що будували греблю. Сидячи пліч-о-пліч із чоловіками за довгими рядами столів, притулених близько один до одного, він їв так, як колись у дитинстві на золото- та рубіновидобувній шахті — обличчям в тарілку, впиваючись зубами в гори їжі, що подавалась на дешевому посуді. Їжа не являла собою нічого особливого, але порції були велетенські. Щоранку 30 чоловіків, що працювали на кухні, готували 3 сотні десятків яєць, 25 сотень млинців, 230 кілограмів бекону і ковбаси та 680 літрів кави. На обід вони видавали 300 великих буханок хліба, 570 літрів молока і 12 сотень чашок морозива. На вечерю кухарі розкладали 680 кілограмів яловичини (крім неділі, коли вони подавали 540 кілограмів курятини) і 330 пирогів. Джо ніколи не залишав жодного шматочка на тарілці, як і будь-хто в межах досяжності.

Щовечора він піднімався пагорбом до місця під назвою Містечко халуп, де знайшов дешеву кімнату в довгому, розхитаному бараку, призначеному для розміщення самотніх чоловіків. Чіпляючись за скелясті схили й запилені тераси вище від того місця, де проводились будівельні роботи, Містечко халуп було нічим іншим як сухою, курною версією Гувервілля внизу портового району Сіетла. Більшість будівель були зліплені з грубо обтесаних колод, а деякі чи не з самого толю, прикріпленого на дерев’яний каркас. Як і в більшості хатин, в оселі Джо не було водопроводу, а в його кімнаті електроенергії вистачало лише для одної лампочки над головою і плитки на полиці. Кожна з півдесятка гравійних вулиць у Містечку халуп мала будиночок із громадською душовою, але Джо незабаром з’ясував, що навіть за величезного бажання змити із себе кам’яний пил, приймати душ було не надто комфортно. Орди павуків чорна вдова ховалися у кроквах над душами і зазвичай падали донизу на оголених чоловіків, щойно відкривалася вода і до них здіймалась пара. Надивившись, як деякі з його сусідів вискакували з душових у чому мати народила, верещали та били себе по тілу, Джо, зрештою, почав щовечора приносити в душову віник, щоб перш ніж відкривати воду, позмітати з крокв восьминогих зловмисників.

Протягом кількох перших тижнів Джо переважно тримався осторонь від інших, після роботи і вечері сидів у темряві бараку та грав на банджо. Його довгі тонкі пальці танцювали вгору і вниз по грифові інструмента, і він тихо наспівував собі під ніс. Через кожні кілька вечорів він сидів під своєю єдиною лампочкою і писав довгі листи Джойс. Іноді хлопець виходив поночі на вулицю, сідав на скелі та дивився на каньйон, захоплений його видовищем. Прожектори освітлювали більшу частину робочого майданчика, і в безмірній навколишній темряві пустельного високогір’я ефект був потойбічним. Краєвид під ним, здавалося, розгортався так, наче це була величезна діорама в підсвіченій вітрині. Завіси пилу дрейфували під прожекторами, як туман під вуличними ліхтарями. Жовті передні й червоні задні фари вантажівок і підйомно-транспортних машин перетинали межі світла і тіні, коли ті повзли нерівною місцевістю. Зварювальні пальники робітників, що працювали на сталевій перемичці, мерехтіли, спалахуючи і згасаючи, світились помаранчевим і блакитним кольорами. Ланцюги білих вогнів виблискували і відображали контури підвісних мостів через річку. Сама річка була чорною, невидимою під вогнями.

Через два тижні своєї роботи в Гранд-Кулі Джо виявив, що серед багатьох хлопців із коледжу, які того літа стікалися сюди в пошуках роботи, було двоє із човнової станції Вашингтона. Він не знав добре жодного з них, але скоро це змінилося.

Джонні Уайт був веслярем номер 2 у видатній команді першокурсників Тома Боллеса того року. На 2 сантиметри нижчий від Джо і з тоншою статурою, він, тим не менш, був прекрасним зразком фізично розвинутого юнака і вражав своїми тонкими, правильними рисами, витончено складеними кінцівками і відкритим, енергійним обличчям. Хлопець мав теплі, привітні очі й сонячну усмішку. Якби ви шукали модель для плаката із зображенням типово американського юнака, Джонні відповідав би всім вимогам. Він був дуже славним хлопцем і майже таким же бідним, як і Джо Ранц.