Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 80

Він виріс у південній частині Сіетла, на західній околиці озера Вашингтон, на південь від парку Сьюард. Справи йшли добре до 1929 року. Але з фінансовим крахом бізнес його батька — експорт сталевого брухту до Азії — практично випарувався. Джон Уайт-старший відмовився від свого офіса в центрі «Аляска» в середмісті та відкрив новий офіс нагорі в будинку на озері. Протягом наступних кількох років він сидів там, день за днем, дивлячись на озеро, слухаючи цокання годинника та чекаючи, що задзвонить телефон, у надії на матеріалізацію бодай якогось бізнесу. Але телефон мовчав.

Нарешті, одного дня він піднявся з крісла, спустився до берега озера й почав висаджувати город. Його дітей треба було годувати, а в нього не було грошей, але їжу можна було виростити. Незабаром він мав найкращий город у районі. На багатому чорноземі біля озера він виростив високу солодку кукурудзу і великі, соковиті помідори. Обидві культури були вічною проблемою городників Сіетла. Він виростив логанові ягоди і збирав груші та яблука зі старих дерев у маєтку. Він вирощував курчат. Мати Джонні, Меймі, міняла яйця на інші товари, консервувала помідори, робила вино із логанових ягід. Вона виростила півонії в садочку біля будинку і продавала їх флористам у Сіетлі. Жінка брала на млині мішки для борошна, вибілювала їх і робила з них кухонні рушники, які продавала по всьому місту. Раз на тиждень вона купувала ростбіф і готувала його на недільний обід. Решту тижня вони їли залишки. Потім, у 1934 році, міська влада вирішила відкрити плавальний пляж на березі перед їхнім будинком і відібрала прибережний город Уайтів.

У батька Джонні була одна пристрасть, що затьмарювала всі інші інтереси та підтримувала його в ті важкі часи — веслування. Перед тим як переїхати на захід до Сіетла, він був першокласним веслярем престижного Спортивного клубу Пенсильванії у Філадельфії. Він привіз свій човен у Сіетл і тепер проводив довгі години, веслуючи на самоті на озері Вашингтон, методично плаваючи вперед і назад перед своїм будинком, і пляжем, і тим, що колись було його городом, щоб розігнати своє розчарування.

Джонні був світлом його очей, і він понад усе на світі хотів, щоб син став веслярем. Джонні, у відповідь, не хотів нічого більше, ніж справдити дуже високі очікування батька, якими б вони не були. І досі хлопець не підводив. Він був надзвичайно розумним, вихованим і амбітним та закінчив середню школу імені Франкліна на 2 роки раніше, у 16-річному віці.

Це створювало невеличку проблему. Він був занадто молодим і слаборозвиненим, щоб веслувати за університет, єдиний веслувальний осередок у місті. Тож, за взаємною угодою з батьком, Джонні пішов працювати — як з метою заробити достатньо грошей для навчання в університеті, так і, що не менш важливо, для нарощення достатніх м’язів, щоб вони працювали якнайкраще, коли дійде до веслування. Хлопець обирав найважчу, найбільш фізично тяжку роботу, яку міг знайти: спочатку орудував сталевими балками і важким устаткуванням на верфі в портовому районі Сіетла, а потім укладав лісоматеріали і переносив масивні ялинові й кедрові колоди кантувальним гаком на сусідній лісопилці. На той час, коли двома роками пізніше він прибув до університету, у нього було достатньо грошей, щоб протриматись упродовж кількох років навчання, і досить м’язів, щоб швидко стати одним із найбільш виразних членів команди першокурсників Тома Боллеса. Тепер, улітку 1935 року, він приїхав у Гранд-Кулі, щоб отримати ще більше — і грошей, і м’язів.

Інший хлопець з університету, що з’явився у Гранд-Кулі того літа, був Чак Дей. Як і Джонні Уайт, він був гребцем на місці номер 2 у своєму човні: суцільні м’язи, широкий у плечах, але трохи легший, ніж хлопці, що сиділи в середині човна. Мав каштанове волосся і квадратне обличчя із сильним, широким підборіддям. Його очі бували веселими одної миті, а вже наступної — гнівно виблискували. Загалом, хлопець справляв вигляд трохи забіякуватого. Носив окуляри, але при цьому умів виглядати жорстким. І майже завжди «Кемел» чи «Лакі Страйк» звисав з його губи, окрім випадків, коли Ел Ульбріксон був неподалік. У будь-який момент, проте, він міг бути 3 однаковою ймовірністю і веселим, і злим. Хлопець любив зіграти з кимось злий жарт, радів можливості поклеїти дурня і завжди, здавалося, мав напоготові якусь витівку. Минулого року він веслував як один із суперників Джо в юніорській команді, що стала основною університетською. Переважно через це він і Джо навряд чи обмінялися хоч парою слів, принаймні цензурних.

Американець ірландського походження до самих кісток, Дей зростав у районі на півночі від кампуса університету Вашингтона, де були розташовані студентські братства. Його батько був успішним дантистом, тому його сім’я уникла найгірших наслідків Великої депресії і жила безбідно, адже зуби мають схильність псуватися незалежно від економічних тенденцій. На перший погляд Джо здавалося безглуздим, що такий хлопець, як Дей, мав будь-які підстави працювати в такому брудному й небезпечному місці, як Гранд-Кулі.

Однак насправді, як Джо скоро довідався, Гранд-Кулі було саме тим місцем, де найімовірніше мав опинитися Чак Дей того літа. Щоб зрозуміти його, ви мали би осягнути його душу. Він був запеклим суперником. Якщо перед ним стояло завдання, він кидався на нього, як бульдог. І хлопець просто не відав, що значить здаватися. Якщо річку необхідно було загатити греблею, то, заради Бога, зійди з його дороги і дай йому зайнятися цим.

Джо, Джонні і Чак утворили легку й зручну конфедерацію. Не мовивши про це жодного слова, вони залишили своє суперництво на човновій станції осторонь, забули про гарячі образи минулого року та проігнорували те, що наступного року їх чекала конкуренція.