Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 84

Джо і Джойс повели чотирьох дітей на морозиво, а потім зупинилися біля продуктового магазину й купили деякі основні продукти, перш ніж висадити їх біля будинку. Наступного дня, коли Джо перевірив, Гаррі і Тула вже повернулися. Але хлопець не міг зрозуміти, що його батько і Тула собі думали. Вочевидь, таке діялося протягом усього літа.

Тула Ранц мала дивовижне літо. Нарешті почала сходити її зірка. З того часу як Гаррі отримав роботу в «Золотому правилі», вона, нарешті, мала досить вільного часу, щоб віддаватися своїй скрипальській кар’єрі цілими днями, і тепер роки суворих цілеспрямованих занять ще в хатині у штаті Айдахо й незавершеному будинку в Секвімі почали приносити плоди. Вона домоглася прослуховування в Лос-Анджелесі, та ще й у такого світила, як Фріц Крейслер.

Крейслер був одним із найвидатніших скрипалів ХХ століття. Австрієць, син сімейного лікаря Зигмунда Фройда, він у віці 7 років став наймолодшим студентом, якого будь-коли зараховували до Віденської консерваторії. У віці 10 років він отримав там престижну золоту медаль, перш ніж перейти до Паризької консерваторії, де навчався у Жозефа Массара і Лео Деліба. Звідти він почав свій зірковий шлях до справжньої величі, граючи при аншлагах протягом десятиліть у всіх найсвященніших концертних залах світу — в Берліні, Відні, Парижі, Лондоні, Нью-Йорку, і записуючись на провідних звукозаписних студіях у Європі та Сполучених Штатах. Важко поранений у Першій світовій війні, він вижив і повернувся ще видатнішим маестро. Але коли нацисти прийшли до влади в 1933 році, він відмовився знову грати в Німеччині, став громадянином Франції і переїхав до США.

Тула повернулася до Сіетла з прослуховування тріумфаторкою. Крейслер назвав її, за її власними словами, «найвизначнішою жіночою скрипалькою, яку я чув». Поки що, це не призвело до отримання нею місця у великому оркестрі, але прослуховування дало надію на таку можливість і стало кульмінацією всього життя Тули до теперішнього часу, підтвердженням того, у що вона і її батьки вірили від самого початку. І це дійсно вилилось у певну славу, принаймні на місцевому рівні. Тієї весни і літа радіо «КОМО» в Сіетлі транслювало серію виступів Тули в прямому ефірі, і вперше тисячі людей почули, на що вона була здатна. Тепер, маючи основу для розбудови кар’єри в майбутньому і стабільний дохід від роботи Гаррі, вона була налаштована на те, щоб виходити у світ і святкувати — жити різноманітним, цікавим життям, яким воно і мало бути.

Джо тепер щодня приходив на човнову станцію, відновлюючи форму та готуючись до майбутніх подій. Джонні Уайт і Чак Дей також з’явилися тут, запилені й засмаглі після Гранд-Кулі, їхні широкі усмішки викликали багато запитань у товаришів, коли вони і Джо балакали про таємниче місце під назвою Бі-Стріт.

Ел Ульбріксон також повернувся. Як Роял Брогем пророкував ще у червні, чутки про його відставку виявилися передчасними, на превелике полегшення Джо та інших хлопців. Як би там не було, але задум замінити його після Поукіпзі та Лонг-Біч випарувався в міжсезоння або принаймні був призупинений. Справа в тому, що адміністрація не вірила, що знайде кращого тренера, а особливо за безцінь, яку вони платили Ульбріксону. Залишалося незрозумілим, однак, як довго вони взагалі збиралися йому платити.

Одного раннього вересневого ранку його дружина Хейзел прокинулась і побачила, що Ульбріксон вже не спав, сидів у піжамі за старою друкарською машинкою, старанно дзьобаючи її клавіші. Його обличчя було похмуре та рішуче. Він вирвав папір із машинки, розвернувся на кріслі й простягнув його Хейзел. Це була заява для «Сіетл Таймс». Змістом її було просте, сміливе припущення — університетський восьмивесельний екіпаж Вашингтона збирається виграти золото на Олімпійських іграх в Берліні у 1936 році. Хейзел підвела очі від документа і втупилася на нього, ошелешена. Вона подумала, що чоловік збожеволів. Ел Ульбріксон, якого вона знала, ніколи не робив таких декларацій і рідко говорив речі, що навіть віддалено натякали на його надії і мрії, навіть удома, не кажучи вже про газети. Але він підвівся, склав документ і вклав його в конверт, адресований «Сіетл Таймс». Він перетнув певний рубікон. Якщо він збирається залишитися у веслувальному спорті, сказав він Хейзел, цього року не буде ніяких фінішів на другому місці. Ні у Поукіпзі, ні будь-де інде. Він зі шкіри геть лізтиме. Він ніколи, ймовірно, не матиме хлопців такого калібру, як має цієї осені, сказав він дружині. Якщо він не зможе виграти з ними, якщо не зможе знайти правильну комбінацію цього разу, якщо не пройде весь шлях і не здобуде золото в Берліні у 1936 році, він покине тренерську роботу наприкінці сезону.

10 вересня Ульбріксон зустрівся з журналістами на човновій станції. Він не поділився з ними обітницею, яку дав Хейзел, але ясно дав зрозуміти, якими будуть ставки в новому році. Спокійно, у виважених тонах, без перебільшення, він сказав, що він і його хлопці зіткнуться з «найжорсткішою конкуренцією, яку коли-небудь знала ця країна, щоб виграти право носити зоряно-смугастий прапор у Берліні... У нас є амбіції, і від самого початку осінніх зборів веслярі університету Вашингтона матимуть на меті олімпійські випробування». Він сказав, що розуміє — це буде важкодосяжне завдання. Усі знали, що Каліфорнія була у вигіднішому положенні. Але, як завершив свою промову тренер: «Поза всяким сумнівом, нас не заарештують за спробу».

Ульбріксон знав, що казати — це одне, а робити — зовсім інше. Впоратися з цим завданням означало зосередити всі свої ресурси і ухвалити деякі дуже жорсткі рішення. Йому доведеться ігнорувати хлопців, вподобаних ним особисто, і працювати з тими, що не обов’язково були йому до душі. Йому доведеться перехитрити Кая Ебрайта — це непростий виклик. Він мав знайти фінансування у період, що обіцяв бути ще одним бідним роком. І він збирався якнайкраще використати, можливо, найцінніший свій ресурс — Джорджа Покока.