Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 85

Ел і Хейзел Ульбріксони часто розділяли вечерю із Джорджем і Френсіс Пококами в будинку однієї чи іншої пари. Після вечері двоє чоловіків насолоджувалися розмовами про веслування протягом кількох годин поспіль. Вони обговорювали дизайн човнів і методи такелажного оснащення, сперечалися щодо перегонових стратегій, згадували минулі перемоги і поразки, аналізували сильні й слабкі сторони інших екіпажів і тренерів. Це було можливістю для стриманого Ульбріксона розслабитися, відкритися та довіритися англійцеві, пожартувати з приводу подій на човновій станції та викурити сигарету поза полем зору хлопців. Але найперше, це було шансом зробити те, що тренери університету Вашингтона робили з 1913 року: дізнатися щось від Покока, будь то доречна цитата з Шекспіра, кращий спосіб проходження перегонів чи розуміння внутрішніх механізмів роботи розуму весляра. З наближенням до олімпійського року, їхні розмови неминуче зосередилися на сильних і слабких сторонах хлопців, що були в розпорядженні Ульбріксона.

Для успішного походу за олімпійським золотом потрібно було знайти 9 хлопців виняткової сили, грації, витривалості та, більш за все, психологічної стійкості. Вони мали веслувати майже бездоганно в довгих і коротких перегонах та в різноманітних умовах. Вони мали добре співіснувати разом, перебуваючи тижнями в безпосередній близькості один з одним — подорожуючи, приймаючи їжу і сон та веслуючи в перегонах без жодного внутрішнього тертя між собою. Вони мали виступати під величезним психологічним тиском на найвизначніших змаганнях у спорті, під пильними поглядами цілого світу.

У певний момент тієї осені постало питання Джо Ранца. Ульбріксон вивчав Джо вже протягом року, з тих пір як Том Боллес уперше попередив його, що хлопець був образливим і неврівноваженим, що були дні, коли він міг веслувати як ртуть — так гладко, плавно й потужно, що здавався частиною човна, свого весла і води одночасно, але були дні, коли він працював відверто огидно. З того часу Ульбріксон перепробував усе — він лаяв Джо, заохочував його, понижував і знову підвищував. Але тренер ні на йоту не наблизився до розуміння його таємниці. Тепер Ульбріксон звернувся до Покока за допомогою. Він попросив англійця зайнятися Ранцом — поговорити з ним та спробувати з’ясувати, у чому справа, і якщо це можливо, усунути причину.

Одного яскравого, свіжого вересневого ранку, коли Покок почав підніматися по сходинках до своєї майстерні на верхньому поверсі, він зауважив Джо, що робив присідання на лавці в задній частині човнової станції. Він жестом запросив Джо підійти, сказав, що помітив, як той іноді заглядає в його майстерню, і запитав, чи хотів би він поглянути на неї. Джо не залишалось нічого іншого, як піднятися сходами.

Горище було світле й просторе, уранішнє світло заливало його з двох великих вікон у задній стіні. Повітря було густе з кисло-гострим запахом морського лаку. Купи тирси і завитки стружок лежали на підлозі. Довга двотаврова балка розтягнулась майже на всю довжину горища, а на ній лежав каркас восьмивесельного човна в процесі виготовлення.

Покок почав із пояснень про різноманітні інструменти, які використовував. Він показав Джо рубанки з дерев’яними ручками, відполірованими десятиліттями їх використання, із лезами настільки гострими й точними, що вони могли зістругати завитки деревини такі тонкі й прозорі, як цигарковий папір. Він давав йому в руки різні старі рашпілі, шнеки, долота, напилки і молотки, які він привіз із Англії. Деякі з них, сказав він, мали 100 років. Покок пояснив, що кожен вид інструмента має багато варіацій, як кожен напилок, наприклад, відрізняється від іншого, і кожен із них виконує іншу функцію, але всі вони незамінні у створенні прекрасного човна. Він провів Джо до стійки з пиломатеріалами і витягнув зразки різних порід дерева, які він використовував, — м’якої, податливої цукрової сосни, твердої жовтої ялини, ароматного кедра і чистого білого ясена. Він показував кожен шматок, оглядав його, перевертаючи знову і знову у своїх руках, і говорив про унікальні властивості кожного з них, та як їхні індивідуальні якості роблять свій внесок у те, щоб створити човен, що оживе у воді. Він витягнув довгу кедрову дошку зі стійки і вказав на річні кільця росту. Джо вже знав багато про якості кедра і про річні кільця ще з часів, коли колов черепицю разом із Чарлі МакДональдом, але Покок повністю захопив його увагу, коли почав говорити про те, що вони означали для нього.

Джо присів поруч із Пококом, вивчав деревину й уважно слухав. Покок сказав, що кільця говорять значно більше, ніж про вік дерева; вони розказують усю історію життя дерева за цілих 2 тисячі років. Їх товщина і тонкість свідчать про важкі роки у впертій боротьбі впереміш із багатими роками стрімкого росту. Різні кольори свідчать про різні ґрунти і мінерали, з якими зустрічаються корені дерева, деякі — бідні, що затримують ріст, а деякі — багаті й поживні. Вади й недосконалості текстури розповідали, як дерево переживало пожежі, удари блискавки, бурі і нашестя шкідників, але все ще продовжувало рости.

Що довше розповідав Покок, то більше він заворожував Джо. Англієць захопив увагу хлопця не лише тим, що говорив, чи м’якою, низькою модуляцією свого голосу, а й спокійною повагою, з якою він розмовляв про дерево — так, ніби було щось святе і священне в ньому. Дерево, стишено промовив Покок, учить нас виживати, долати труднощі, переборювати негаразди, але воно також насамперед повідомляє нам дещо про основний мотив для виживання. Дещо про нескінченну красу, про невмирущу благодать, про речі ширші і більш визначні, ніж ми самі. Про причини того, чому ми всі існуємо тут.