Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 87

Усе це було очевидно по всій Німеччині, навіть у найбільш мирних і пасторальних місцях. Коли липи і берези, що прикрашали Лангер-Зее в Грюнау, почали жовтіти й червоніти тієї осені, чоловіки і жінки, що належали до багатьох веслувальних клубів району, продовжували зустрічатися рано вранці або у вихідні дні, виводячи свої човни на чисту блакитну воду озера та веслуючи вгору і вниз уздовж курсу регати, як вони це робили протягом багатьох десятиліть. Після гарного веслування вони, як і раніше, збиралися в місцевому ресторані на пиво і кренделі або, розлігшись на газонах перед елінгами, спостерігали за прогресом будівництва нових олімпійських об’єктів.

Але під поверхнею все змінилося в Грюнау. Значна частина колишньої святковості веслування зникла. Великий веслувальний клуб «Єврейська Гельвеція» був заборонений відразу в 1933 році. Тепер багатьом клубам зі змішаним єврейським і неєврейським членством загрожувала ліквідація, якщо вони не очистять свої ряди. Деякі невеликі, скромні єврейські клуби продовжували існувати. Але тепер, коли євреї вже не були громадянами, ці клуби та їхні члени залежали від примх місцевих чиновників Нацистської партії — вони могли бути захоплені і закриті, а їхнє обладнання конфісковане в будь-який момент.

Чоловіки, які веслували один з одним усе своє життя, почали повертатися спинами до своїх колишніх товаришів по екіпажу і сусідів. Їхні імена були викреслені зі списків. Заборонні знаки були розвішані над дверима човнових станцій. Двері були замкнені, ключі замінені. У прекрасній сільській місцевості, що оточувала Грюнау, великі, зручні будинки, що належали єврейським торговцям та спеціалістам, були забиті або здані в оренду німецьким сім’ям за невелику частку їхньої вартості, а їхні власники опинилися серед тих, хто був досить багатим і досить передбачливим, щоб виїхати з Німеччини.

У Сполучених Штатах розмови про бойкот Олімпійських ігор 1936 року підігрівались на повільному вогні з того моменту, коли нацисти прийшли до влади у 1933 році. Тепер у деяких частинах країни вони закипіли.

У Сіетлі Ел Ульбріксон відклав збори університетської команди до 21 жовтня. Він потребував додаткового часу для вивчення фігур на шахівниці, щоб з’ясувати стратегію свого олімпійського ендшпілю, перш ніж почати рухати шахи по дошці.

Це дало Джо кілька тижнів, протягом яких він мав змогу налаштуватися на свої заняття з інженерії та проводити більше часу з Джойс, коли вона могла взяти вихідний на день чи півдня. У довгі, ліниві вихідні дні, коли повітря було прозоре і сповнене запахом палаючого листя, вони знову брали каное і веслували в затоці Портедж. Вони ходили на футбольні матчі і танці, які завжди починалися після гри. Вони заїжджали в будинок на Беглі, коли Гаррі і Тули не було вдома, садовили зведених братів і сестер Джо до «Франкліна», купували ковбасу, вчорашній хліб і молоко в магазині на розі й насолоджувались короткими пікніками на озері Грін. Потім вони закидали дітей додому, перш ніж Гаррі і Тула мали повернутися. Прохолодними, темними, зоряними вечорами вони прогулювалися до центра й і любили видивлятися на вітрини магазинів «Бон Марше», «Фрідріх та Нельсон» і «Взуттєва крамниця Нордстрома», розмовляючи про своє майбутнє весілля та про прийдешні дні, коли вони насправді будуть у змозі робити покупки в таких місцях. По неділях, коли можна було потрапити в кінотеатр за 15 центів, вони ходили в кіно: «А ось і цукерочка» з Джорджем Бернсом і Грейсі Аллен в «Парамаунті»; «Вона вийшла заміж за свого боса» з Клодетт Кольбер в «Ліберті»; «Циліндр» з Фредом Астером і Джинджер Роджерс в «Орфеумі».

Коли Джойс не могла вийти, Джо проводив більшу частину свого вільного часу на човновій станції. Конкуренція за місця мала початись лише через кілька тижнів, а напруженість минулого року трохи послабилась, і він любив тинятися без діла з Джонні Уайтом, Чаком Деєм, Роджером Моррісом і Коротуном Хантом. Вони разом робили гімнастику, перекидались м’ячем, виводили човни на імпровізоване веслування та робили все, що могли, аби тільки не говорити про майбутній сезон.

У кінці дня, після того як інші йшли по домівках або на підробітки, Джо часто затримувався на човновій станції до пізнього вечора, як і минулої весни. В один із таких вечорів він вийшов з парної, загорнутий у рушник, і побачив великого, незграбного весляра номер 5 із торішнього човна юніорів, Обрубка МакМілліна, що орудував мітлою довкола і спорожнював сміттєві баки. Джо зрозумів, що МакМілліна взяли на роботу прибиральником на човнову станцію. При всіх образах між двома човнами, Джо ніколи не мав справи з МакМілліном, але тепер, спостерігаючи за його роботою, він пройнявся прихильністю до хлопця. Він підійшов до нього і простягнув руку. Зав’язалася розмова, і Джо, нарешті, зізнався у тому, що давно тримав у секреті від інших хлопців — що він сам працював двірником у нічну зміну в Юнацькій християнській асоціації.

Джо швидко виявив, що йому дуже подобається Обрубок МакМіллін. Він виріс у Сіетлі у районі Квінн Енн Хілл і був майже таким же бідним, як і Джо. Він виживав у коледжі, працюючи на всіх можливих роботах, які траплялись йому на шляху, — косив газони, розносив газети, мив підлоги. Коли не веслував, навчався або спав, він працював, і йому ледве вистачало на одяг і їжу. Джо почувався комфортно поруч із МакМілліном. Він відчував, що може дозволити собі трохи розслабитися, коли дійшло до розмови про його особисті фінансові обставини. Незабаром Джо залишався допізна майже кожного дня, махаючи мітлою разом із МакМілліном, допомагаючи йому швидко закінчити роботу, щоб той міг повернутися додому і займатись навчанням.