Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 89

Потім, усього за кілька днів, земля під ногами Джо похитнулась у його бік. Коли після довгого, холодного, мокрого тренування 25 жовтня він повернувся до човнової станції, його брат Фред, зі зблідлим обличчям, чекав на нього, стоячи під дощем на плавучому доці, і дивився похмуро з-під крисів свого м’якого фетрового капелюха. Він отримав дзвінок від Гаррі з лікарні, а потім поїхав у будинок на Беглі сказати дітям. Тула померла. Сепсис, викликаний непрохідністю кишківника.

Джо онімів. Він не знав, що думати або відчувати по відношенню до Тули. Як би патетично це не звучало, вона була найближчою до матері людиною, яку він знав з віку 3 років. Були певні хороші часи у Спокані, коли вони разом сиділи на гойдалці на задньому дворі в солодкому вечірньому повітрі, коли всі збиралися навколо піаніно у вітальні, щоб поспівати. Через багато років по тому він обмірковував, що міг би зробити для покращення стосунків між ними, коли почались проблеми. Як він міг би спробувати поладнати з нею, поспівчувати її власним скрутним обставинам, можливо, побачити принаймні частину того, що в ній бачив його батько. Тепер він ніколи не матиме шансу показати їй, чим він міг би для неї стати. Але хлопець також зрозумів, що існують межі його жалю, і після певної точки він просто не може мати багато почуттів до неї. Переважно він хвилювався за свого батька і навіть ще більше — за зведених братів і сестер. Чи не єдина річ, яку Джо добре знав — це як бути дитиною без матері.

Наступного ранку Джо поїхав до будинку на Беглі. Він легенько постукав у двері. Коли ніхто не відповів на його стукіт, Джо пройшов мощеною доріжкою через кущі гортензії та обігнув будинок, щоб спробувати задні двері. Він знайшов свого батька і дітей, що сиділи за столом для пікніка на мокрій галявині. Гаррі помішував у глечику вишневий «Кул-Ейд», улюблений напій дітей. Не кажучи ні слова, Джо сів за стіл із ними і почав вивчати їхні обличчя. Роуз і Поллі, а також Майк сиділи з червоними очима. Гаррі-молодший мав розгублений, втомлений вигляд, так ніби він не виспався. Батько Джо виглядав глибоко враженим і раптом на багато років постарілим.

Джо сказав батькові, що дуже співчуває. Гаррі подякував йому, вилив «Кул-Ейд» у паперові чашки і втомлено сів.

Вони поговорили деякий час про життя Тули. Джо, усвідомлюючи, що діти спостерігають за ним поверх країв своїх кухлів, продумано говорив про речі, що пам’ятав, із ніжністю. Гаррі почав розповідати, як нещодавно вони поїхали на Медичне озеро, але потім через приступ задухи в Тули мусили припинити поїздку. Загалом, однак, він здавався Джо відносно стриманим як для людини, що тепер уже двічі втратила молоду дружину. Цього разу він не проявив жодної схильності тікати в Канаду або ще кудись. Натомість він, схоже, опирався на певну внутрішню рішучість.

Нарешті він повернувся до Джо і сказав: «Синку, я маю план. Я збираюся побудувати будинок, де ми зможемо жити всі разом. Щойно це буде зроблено, я хочу, щоб ти повернувся додому».

Під час цієї заяви Джо сидів за столом, дивлячись прямо на батька, наче онімів. Він не знав, що з цим робити, не знав, чи може довіряти чоловікові. Тож хлопець пробурмотів ухильну відповідь. Вони з батьком ще трохи погомоніли про Тулу. Джо сказав дітям, що відтепер буде приходити до них, щоб триматися однією компанією. Але того вечора він їхав назад у своє житло в Юнацькій християнській асоціації, не знаючи, що робити. Сум’яття переходило в обурення, образа переливалась у тиху лють, а гнів знову поступався замішанню, і всі ці почуття хвилями накривали його.

Джо закляк емоційно всередині і фізично — зовні. Уже третій рік поспіль незвично холодна, вітряна погода спустилась на Сіетл незабаром після початку тренувань екіпажів. 29 жовтня штормові вітри зі швидкістю 80 кілометрів на годину атакували зовнішнє узбережжя Вашингтона; вітри швидкістю 48 кілометрів на годину перекидали човни на озері Вашингтон. У ту ніч ртуть понизилась до позначки 7 градусів морозу, і почав падати важкий сніг. У Сіетлі через труби, забиті снігом, згоріли 9 будинків. Протягом наступних 7 днів кожен новий день був холодніший за попередній.

Тим не менш, Ел Ульбріксон послав свої 4 потенційні університетські човни на озеро Вашингтон. Це було серйозне веслування в холодну погоду. Хлопці гребли з побілілими кісточками пальців і цокаючи зубами, їхні руки так замерзли, що навряд чи могли відчувати весла, а ноги пульсували болем. Бурульки звисали з носа човна, корми і кронштейнів, які тримали кочети. Шар за шаром чистий, твердий лід наростав на рукоятках самих весел, коли вони занурювались у воду і виринали з неї, тягнучи їх униз своєю вагою. Шматки льоду утворювались там, де вода хлюпала на светри хлопців, а їхні в’язані шапки сповзали вниз до вух.

Вони практикували веслування з позицій половини слайду і чверті слайду. Одного дня вони веслували спринт, а вже наступного — довгі виснажливі 16-19 кілометрів. Ульбріксон, здавалося, не помічав морозу. Він плив за ними вгору і вниз по озеру у своєму катері, загорнутий у пальто і кашне, репетуючи на них через свій мегафон. Коли вони, нарешті, переставали веслувати в сталево-морозній темряві кінця дня та поверталися в доки, їм доводилося скидати лід із кочетів, щоб витягнути весла. Потім, перекинувши над головами човен, із кронштейнів якого прямо вгору дивно стирчали бурульки, зі спазмами м’язів ніг і рук на морозному повітрі, вони ковзали і послизались на вкритому ожеледицею причалі та шкандибали рампою догори на човнову станцію. Всередині вони розтягувались на лавах і скрикували від болю, намагаючись повернути рухомість своїм кінцівкам у парній.