Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 90

До середини листопада погода пом’якшилась, іншими словами, вона стала холодною і дощовою, як завжди в Сіетлі на цю пору. Для хлопців це було майже тропіками порівняно з тим, що вони нещодавно пройшли. Ульбріксон оголосив, що завершить тренування 25 листопада змаганням на 2 кілометри в повних умовах перегонів. Результати продемонструють усім, на якому місці вони перебувають, перед довшими і важчими тренуваннями, що чекали попереду після різдвяних канікул.

Ще одне різке раптове похолодання настало саме 25 листопада. Ульбріксон сказав рульовим усіх 4 човнів веслувати з частотою ходу не вище ніж 26 гребків. Він хотів побачити, де полягала сила, і нижчий хід якнайкраще мав проявити її. Результати дуже втішили Ульбріксона. Він був, за його стандартами, життєрадісним, коли зустрівся з журналістами після випробувань. «У нас є, — сказав він, — сильніший склад, ніж навесні 1935 року, і ми вважаємо, що маємо 3 хороші швидкі човни для конкуренції в січні». Той самий човен, який домінував усю осінь, чий екіпаж був вибудуваний навколо 4 першокурсників минулого року, переміг із разючою перевагою у 3 довжини і з часом 6:43. Цей результат був далекий від того, щоб вважатись швидким для дистанції 2 кілометри, але для низької частоти ходу він був достатньо добрим. На 2-му місці опинився човен, який був другим за успіхами усю осінь, — команда з великим Обрубком МакМілліном в середині човна і Роджером Моррісом у носовій частині. Човен Джо прийшов третім.

Протягом кількох тижнів Джо з останніх сил боровся за те, щоб справлятися з веслуванням, особливо коли померла Тула. Потім він отримав лист із Секвіма. Чарлі МакДональд теж помер. Він загинув у автомобільній аварії на шосе 101. Це був оглушливий удар. Чарлі був йому порадником і учителем, єдиним дорослим, який підтримував його і дав йому шанс, коли ніхто інший не давав. Тепер його більше немає, і Джо зрозумів, що не в змозі зосередитися на будь-чому іншому, крім своїх втрат удома.

У той час як осінній сезон згортався, його розум майже ніколи не був у човні, і це відбилося на його веслуванні. Він отримав деяку розраду, коли Ульбріксон сказав журналістам, що 3-й човен досі залишався у конкурентній боротьбі. Але хлопець не міг не гадати, чи дійсно Ульбріксон мав це на увазі. Наскільки Джо міг сказати, ніхто в тренерському катері навіть не дивився на нього більше.

Але, насправді, дехто спостерігав за ним дуже уважно. Джо помітив, що Джордж Покок часто бував у тренерському катері тієї осені, але він не зауважив, коли Покок діставав свій бінокль.

Трохи більше ніж через місяць після смерті Тули, 2 грудня, Гаррі Ранц вклав деякі гроші в ділянку прибережної смуги озера ціною 2 тисячі доларів, розташовану поруч із будинком, у якому жили Фред і Тельма, неподалік від північного кінця озера Вашингтон. Потім він дістав олівець і папір і почав проектувати новий будинок — будинок, який він знову зведе своїми власними руками, і в якому він, нарешті, возз’єднає Джо з родиною.

Кілька днів по тому, 8 грудня, у готелі «Коммодор» у Нью-Йорку Аматорська спортивна спілка (АСС) Сполучених Штатів голосувала за резолюцію відправити комітет із трьох осіб до Німеччини, щоб розслідувати заяви про жорстоке поводження нацистів із євреями у цій країні. Коли всі голоси, у тому числі часткові, були підраховані, рішення не пройшло — 58.25 на 55.75. Із таким результатом голосування, після кількох років боротьби, остання серйозна спроба американців добитися бойкоту Олімпійських ігор у Берліні фактично провалилася. У багатьох відношеннях це була перемога для тисяч молодих американців, які тоді конкурували за шанс узяти участь в Олімпіаді. Це була також перемога Ейвері Брандеджа, президента Американського олімпійського комітету, і його союзників, які воювали на смерть, щоб уникнути бойкоту. А найбільшою перемогою це було для Адольфа Гітлера, який швидко затямив, наскільки світ був готовий стати обдуреним.

Зовсім нещодавно, ще наприкінці листопада, рух за бойкот був дуже активний. Антинацистська демонстрація, що зібрала 10 тисяч учасників, 21 листопада під ескортом поліції пройшла мирною ходою Нью-Йорком у години пік. Несучи плакати і транспарант «Антинацистська коаліція закликає всіх американців бойкотувати Олімпійські ігри у фашистській Німеччині», демонстранти похмуро пройшли 8-ю Авеню, а потім на схід по 23-й Стріт, зібравшись на мітинг у парку Медісон Сквер. Там натовп — переважно євреї, профспілкові лідери, професори університетів і католики — слухали понад 20 промовців, які розповідали подробиці того, що відбувається в Німеччині, як нацисти приховують це, і чому для Сполучених Штатів Америки було би кричуще безвідповідально брати участь в іграх.

Ейвері Брандедж і його союзники по Американському олімпійському комітету давали рішучу відсіч цим спробам. Брандедж твердо вірив в олімпійський дух і, зокрема, у принцип, що політика не має грати жодної ролі у спорті. Він резонно стверджував, що буде несправедливо по відношенню до американських спортсменів, якщо німецька політика позбавить їх шансу конкурувати на світовій арені. Але коли ситуація в Німеччині погіршилась, і боротьба за можливий бойкот посилилася, багато з його аргументів почали набувати іншого змісту. У вересні 1934 року Брандедж їздив по Німеччині. Він здійснив короткий тур під пильним наглядом нацистів, оглянувши німецькі спортивні споруди. Нацистські маніпулятори запевнили його, що з єврейськими спортсменами поводяться справедливо. Він повернувся до Сполучених Штатів, впевнено і голосно звітуючи, що єврейський протест — це лиш багато галасу з нічого.