Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 109

109

Коли учасники регати пройшли позначку 4 кілометри, картина, по суті, залишилась незмінною. Каліфорнія і Військово-морський флот були далеко попереду, Колумбія йшла позаду них, Вашингтон легко обійшов ослаблий екіпаж Пенсильванії, але залишався на відстані небезпечних 4 довжин позаду. Серце Ульбріксона все ще не здригнулося. Він просто продовжував дивитися у вікно на мерехтливі білі лопаті на воді, жуючи гумку. Але тренер уже почав втискатись у своє сидіння. Він не міг повірити в те, що відбувається. Що, в біса, коїть Мок? Чому, заради Бога, він не дає команди веслувати на повну силу?

У човні Боббі Мок поглянув на відстань у 4 довжини між носом його судна і кормою Каліфорнії та закричав до своєї команди: «Гаразд, ви, бовдури! Ми на одну довжину позаду».

Нижче по течії річки тисячі шанувальників, що заповнили берегову лінію, яхти й інші судна в Поукіпзі, ще не могли бачити човни, що наближалися, але вони чули крики рульових, як і багато інших звуків у темряві річки. Поволі крики наблизилися. Носи трьох човнів почали матеріалізуватись із сутінків за залізничним мостом. Натовпом прокотився рев, коли він почав розрізняти картину перегонів. Військово-морський флот ішов ніздря в ніздрю з Каліфорнією, і обидва вони, здавалося, наближались до легкої перемоги, а Колумбія, на диво, опинилася на 3-му місці. Корнелла, також несподівано, ніде не було видно, але принаймні в перегонах лишався хоч один човен зі Сходу. Зрештою, можливо, і два. Майже ніхто навіть не помітив човен Вашингтона, що повільно рухався серединою річки, так далеко, що його важко було вгледіти в пітьмі, яка все густішала. Коли човен Вашингтона пройшов під чорним скелетом залізничного моста на позначці 4.8 кілометра, він все ще був майже на 3 довжини позаду основної групи. Лідери трохи сповільнились, і це скоротило розрив, але, якщо навіть Мок підняв частоту ходу, це було непомітно.

Хлопці Вашингтона зараз веслували, ніби в певному трансі, якимось чином відсторонившись від себе самих, але гостро усвідомлюючи рухи один одного кожної миті. На середині річки було мало звуків, за винятком скандування Мока і грюкання весел у кочетах, їхнього глибокого ритмічного дихання та стукання пульсу у вухах. Майже не було болю. На місці номер 5 Обрубок МакМіллін із подивом збагнув, що він досі дихав через ніс після 5 повних кілометрів веслування.

У потязі Ел Ульбріксон майже здався. «Вони занадто далеко позаду, — бурмотів він. — Вони переоцінили свої можливості. Як пощастить, то прийдемо третіми». Обличчя Ульбріксона набуло попелястого відтінку. Він, здавалося, повністю перетворився на камінь і навіть перестав жувати гумку. На доріжці, найближчій до нього, Каліфорнія, красиво веслуючи, очолювала перегони. Маючи позаду виснажені команди і за півтора кілометра до фінішу, Каліфорнія займала домінуючу позицію для перемоги. Кай Ебрайт, здавалося, якимось чином знову перехитрив його.

Але якщо хто-небудь і перехитрив Ела Ульбріксона, то це був його власний рульовий — невисокий хлопчина зі своїм ключем «Фі Бета Каппа». І зараз він розкриє свої карти. Він раптово нахилився до обличчя Дона Х’юма і закричав: «Дайте мені 10 великих для Ульбріксона!» Вісім довгих ялинових весел занурились у воду 10 разів. Потім Мок знову заревів: «Дайте мені ще 10 для Покока!» Хлопці зробили ще 10 гігантських гребків. Відразу по тому рульовий видав ще одну брехню: «Ось і Каліфорнія! Ми випереджаємо їх! Ще 10 великих для мами й тата!» Дуже повільно «Husky Clipper» ковзнув повз Колумбію і почав підбиратися до Військово-морського флоту, що був на 2-й позиції.

Хтось у потязі пасивно зауважив: «Ну, Вашингтон розганяється». А за мить хтось гукнув, значно наполегливіше: «Подивіться на Вашингтон! Подивіться на Вашингтоні! Ось і Вашингтон!» У потязі й на березі усі погляди перевелись від лідерів на 8 білих лопатей, що ледь виднілися на середині річки. Знову глибокий гортанний рев піднявся з натовпу. Здавалося неможливим, що Вашингтон перекриє відрив. Зараз вони були за 800 метрів від фінішу, досі на 3-му місці, все ще на 2 довжини позаду.

Але вони рухалися вперед, і те, як саме хлопці рухались, привернуло пильну й цілковиту увагу всіх.

У човні Мок дедалі більше запалювався. «Добре! Давай! Давай! Давай!» — гримав він. Дон Х’юм підняв хід до 35, потім до 36, а згодом і до 37 гребків. Джо Ранц по правому борту слідував за його рухами, веслуючи гладко, як шовк. Ніс почав підніматися з води. Вашингтон ковзнув повз мічманів, так ніби човен ВМФ був прибитий до води.

Рульовий Каліфорнії Гровер Кларк оглянувся на річку і вперше з моменту, коли залишив човен Вашингтона позаду на стартовій лінії, побачив, як той виростає позаду його корми. Приголомшений, він закричав на екіпаж підняти хід, і Каліфорнія негайно прискорилась до 38 гребків. Мок скомандував Х’юму підняти ритм ще на одну позначку, і Вашингтон досяг 40 гребків. Ритм човна Каліфорнії, здавалося, збився, а потім став нестійким.

Каліфорнія і Вашингтон стрімголов неслись на останніх 500 метрах по коридору відкритої води між човнами глядачів. Люди в гребних шлюпках скочили на ноги, ризикуючи впасти у воду, щоб побачити, що відбувається. Деякі з великих екскурсійних поромів почали кренитися до середини річки, коли люди з’юрмилися біля поручнів. Рев натовпу почав оглушувати веслярів. Верещали свистки із човнів глядачів. На причалі перед елінгом Вашингтона Іванда Мей Калімар, їхній кухар, розмахувала сковородою над головою, репетуючи й закликаючи хлопчиків піддати жару. У вагоні преси Вашингтона зчинився гармидер. Джордж Варнелл із «Сіетл Таймс» запхав своє акредитаційне посвідчення представника преси до рота і почав жувати його. Том Боллес заходився бити незнайомця по спині своїм щасливим старим капелюхом. Роял Брогем волав: «Давай, Вашингтон! Давай!» Лише Ел Ульбріксон залишався скам’янілим і мовчазним, як і раніше, прикутим до свого місця, а його очі кольору холодного сірого каменю зупинили свій погляд на білих лопатях на річці. Джо Вільямс із «Ворлд Телеграм» скоса зиркнув на нього і подумав: «У жилах цього чоловіка тече крижана вода».

109