Коли фініш забовванів попереду в густій пітьмі, Боббі Мок прокричав щось нерозбірливе. У Джонні Уайта на місці номер 3 раптом виникло відчуття, що вони зараз летять, а не веслують. Обрубок МакМіллін відчайдушно хотів крадькома кинути погляд на першу доріжку, де, як йому було відомо, веслувала Каліфорнія, але не насмілився. На місці номер 6 Коротун Хант крізь шум натовпу зміг почути, як хтось несамовито репетував по радіо. Він намагався розібрати слова, але все, що міг уторопати, — це те, що відбувається щось надзвичайно захоплююче. Він і гадки не мав, як ідуть справи, за винятком того, що човен Каліфорнії досі був поза полем його зору. Він не зводив очей із шиї Джо Ранца і веслував від усього серця. Джо звів усе своє єство до однієї дії, єдиного безперервного руху, однієї думки: стара мантра екіпажа струменіла в його голові як ріка, знову й знову повторюючись не його власним голосом, а голосом Джорджа Покока з чітким оксфордським акцентом: «Ем-Ай-Бі (M-I-B — mind in boat), розум у човні, розум у човні».
Згодом, на останніх 200 метрах, думки самі відійшли геть, раптово поступившись болеві, що, волаючи, повернувся назад у човен і зійшов на них усіх одразу, обпалюючи їхні ноги, руки, плечі, впиваючись у їхні спини, розриваючи їхні серця і легені, у той час, як вони відчайдушно ковтали повітря. І на цих фінальних 200 метрах, у нелюдському вибухові швидкості, веслуючи в ритмі 40 гребків на хвилину, збиваючи воду в піну, Вашингтон обійшов Каліфорнію. Із кожним ударом весла хлопці просувались уперед на довжину одного місця своїх суперників. На той момент, коли обидва човни перетинали фінішну лінію у згасаючих сутінках, проблиск відкритої води промайнув між кормою «Husky Clipper» і носом «Каліфорнійського кліпера».
У вагоні преси кутики рота Ела Ульбріксона неохоче смикнулися, віддалено нагадуючи усмішку. Він знову почав жувати гумку, повільно й методично. Стоячи поруч із ним, Джордж Покок відкинув голову і заволав, як сирена повітряної тривоги. Том Боллес продовжував пороти спину парубка перед ним своїм старим капелюхом. Джордж Варнелл вийняв ретельно прожовані залишки свого акредитаційного посвідчення з рота. У Сіетлі Хейзел Ульбріксон та її син Ел стукали по скляній поверхні їхнього журнального столика доти, поки той не розбився на десятки осколків. На автомобільному мості Майк Бого із особливим задоволенням випустив у повітря 7 ракет у швидкій послідовності. У човні хлопці здіймали стиснуті кулаки в темне вечірнє повітря.
Ульбріксон довго просто сидів на місці, дивлячись у темряву, поки не прибігли вболівальники, рвучись через вагон, і не почали вітати його, ляскаючи по спині. Коли він, нарешті, встав, журналісти скупчилися навколо нього. Тренер висловився дуже просто: «Ну, вони зробили це в тісній боротьбі. Але вони виграли». Згодом він продовжив: «Припускаю, малий знав, що робить».
Вашингтон став національним чемпіоном і завоював абсолютну перемогу на Гудзоні. Приголомшлива перемога основної університетської команди, здобута атакою з відстаючих рядів, була історичною за своїм масштабом і драматичністю. У прес-центрі на залізничній станції Поукіпзі спортивні оглядачі зі всієї країни сіли за друкарські машинки та почали вистукувати хвалебні оди. Роберт Келлі з «Нью-Йорк Таймс» назвав цю перемогу «великою віхою в історії Поукіпзі». Герберт із «Нью-Йорк Пост» охрестив її «вражаючою і безпрецедентною». Джордж Тімпсон із «Крістіан Саєнс Монітор» найменував її «блискучою». Джеймс Бурхард із «Ворлд Телеграм» знайшов оригінальніше формулювання: «Це була історія психології, бездоганної сили духу та веслувального інтелекту. Голова Мока була найкращим веслом у човні Вашингтона». Роял Брогем думав довго й натужно, як найкраще охарактеризувати те, яким чином Боббі Мок домігся успіху. Нарешті він зупинився на фразі: «Це було воістину холоднокровно».
Ел Ульбріксон спустився до води і супроводив хлопців назад до елінга вгорі за течією у своєму катері.
Спостерігаючи, як вони веслують проти течії в теплій літній темряві, Ульбріксон помітив, що екіпаж гребе бездоганно, з винятковою грацією і точністю, що швидко ставали їхньою нормою. Він ухопив мегафон і загорлав, перекрикуючи вологе гарчання двигуна катера: «Зараз ось воно! Саме те, що потрібно! Чому ви не веслували так у перегонах?» Хлопці переглянулись один з одним, нервово усміхаючись. Ніхто точно не знав, жартує він чи ні.
Він дійсно жартував, але його зауваження переслідувало певну мету. Для досягнення своєї цілі Ульбріксону доведеться побити Ебрайта ще раз. Трохи менше ніж за 2 тижні вони мали змагатись ще раз, двічі в парі спринтів на 2 кілометри, щоб завоювати право представляти Сполучені Штати в Берліні. В одних із цих перегонів Каліфорнія буде на сусідній доріжці, маючи єдиний і останній шанс урешті зрівняти рахунок і поїхати до Німеччини. Ульбріксон не хотів, щоб його хлопці надто зазналися. І навіть перебуваючи в захваті від їхнього результату, він не був цілком задоволений непокорою Мока. У кожному разі, необхідно було нагадати їм, хто при владі.
Але, суворий данець чи ні, Ульбріксон також відчував необхідність сказати щось співрозмірне з подією. Діставшись до елінга, вони виявили там сотні шалених уболівальників, що билися за місця на хиткому причалі й тупцяли довкола перед будівлею, гикаючи і репетуючи. Хлопці вилізли з човна і кинули Боббі Мока в Гудзон, на превелике задоволення глядачів. Потім, вийнявши його з води, вони сформували фалангу, прорвалися в будівлю і замкнули за собою двері, впустивши лише кількох журналістів із Сіетла. Ульбріксон став на лаву, а хлопці, стискаючи в руках майки, зібрані із переможених команд, сіли на підлозі навколо нього. «Ви сьогодні увійшли в історію, ви — веслярі та рульові першокурсників, юніорів і університетського екіпажа. Я пишаюся вами. Кожен син і дочка Вашингтона пишаються вами... Ніколи в історії веслування екіпаж не давав більш доблесний і ризикований бій, щоб виграти найбажаніший титул на кону в цій країні, ніж це сьогодні зробила університетська команда. І я можу лише сказати, що пишаюся вами і почуваюсь дуже щасливим, — він зробив паузу й оглянув кімнату, а потім підсумував, — я не очікую, що будь-коли побачу краще проведені перегони». Після цих слів він спустився на підлогу. Ніхто не вітав його. Ніхто не вставав і не аплодував. Усі просто сиділи, мовчки всотуючи цю мить. Бурхливого вечора в січні 1935 року, коли Ульбріксон уперше відкрито заговорив про участь в Олімпійських іграх, усі стояли і схвально вітали його промову. Але тоді це здавалося мрією. Тепер вони були за крок до її реального втілення. Захоплені вітання чомусь здавалися небезпечними.