Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили наци - Страница 111

111

Розділ 15

У цьому і полягає секрет успішних команд: у їхньому «резонансі», тому четвертому вимірі веслування, який може оцінити лише гребець, що веслував у резонуючому екіпажі, де хід — надприродний, а зусилля, що рухає човен — насолода.

— Джордж Йомен Покок

«Наразі 4 роки поспіль неотесані чужинці з Далекого Заходу домінують на Гудзоні, — виплюнув наступного дня після перегонів у Поукіпзі Джо Вільямс із нью-йоркської «Ворлд Телеграм». — Регата втратила всю свою оригінальну форму і структуру. Це більше не східне шоу... Якщо одна західна команда не виграє, то це робить інша. Вашингтон учора забрав усе, що можна було забрати на річці. Городяни зітхнули з полегшенням, що гості мали порядність залишити бодай мости і великовантажні пороми». Вільямс продовжив, імовірно, жартома, закликом звернутись до президента Рузвельта зробити щось із цією «дуже тривожною ситуацією».

Тон, можливо, був дещо іронічний, але суть статті Вільямса була далеко не жартом для тисяч уболівальників східних команд — їхні університети, схоже, випадали з конкуренції в регаті, яку вони призначали для випробування й демонстрації власної майстерності у веслуванні.

І не лише східні спортивні оглядачі та вболівальники зіткнулися з новою реальністю після регати 1936 року. Кай Ебрайт точно знав, що побачив у перегонах основних університетських команд, і був досить розумним і дипломатичним, щоб відкрито визнати це. Збираючи своїх хлопців у дорогу в Принстон на олімпійські відбіркові змагання, де він зробить ще одну спробу перемогти Вашингтон, Ебрайт вказав на Джо і його команду та промовив: «Це найкращий екіпаж в Америці. Це човен, який має поїхати у Берлін, і решта світу муситиме віднайти щось дуже круте, щоб перемогти їх в Олімпійських іграх». Це не було його звичайним кепкуванням перед змаганнями з «применшення своїх шансів», яким регулярно займався і він, і Ел Ульбріксон. Ебрайт говорив цілком серйозно, і йому необхідно було приземлити очікування в Берклі. Він поїде в Принстон і змагатиметься там, і спробує виграти олімпійський п’єдестал, але коли Боббі Мок спроектував цю холоднокровну, прораховану перемогу, що прийшла нізвідки, Ебрайт швидко помітив її деморалізуючий вплив на його власну команду. Ретельно спланований спосіб, у який Вашингтон провів ці перегони, виглядав, почасти, як виклик, а почасти, як зухвалість, але переважно, це було попередження. Долаючи дистанцію гонки, Мок сміливо міг підняти над кормою прапор, прикрашений написом «Не наступай на мене» і фігурою скрученої гримучої змії.

Після тижня тренувань і відпочинку в Поукіпзі 1 липня хлопці спакували свої пожитки, завантажили «Husky Clipper» у багажний вагон і попрямували на національні олімпійські відбіркові змагання США 1936 року. О 18:00 вони прибули в Принстон і занурились у світ Ліги Плюща, світ статусу і вікових традицій, вишуканих смаків і прихованих упередженостей щодо певних соціальних класів, світ, населений синами банкірів, адвокатів і сенаторів. Для хлопців, що були нащадками представників робітничого класу, це був непевний, але інтригуючий світ.

Вони вселилися в розкішний «Принстон Інн», що велично здіймався на межі доглянутих полів гольф-клубу «Спрінгдейл», у порівнянні з будівлею якого навіть маєток президента в Гайд-Парку виглядав трохи затісним і потертим. Зі своїх номерів хлопці спостерігали, як випускники Принстона прогулювались довкола полів для гольфу в бриджах, гетрах із різнобарвним ромбовим малюнком і твідових кепках. Юнаки оглянули озеро Карнегі і зайшли в елінг Принстона, щоб перевірити його умови. Це була велика кам’яна будівля з готичними арками над входами у відсіки для човнів — споруда значно більш елегантна, ніж обшиті дошками будинки, у яких більшість із них виросли. Вона також значно відрізнялась від їхнього старого ангара для аеропланів і більше скидалася на нову бібліотеку «Саззалло» в Сіетлі. Ба навіть саме озеро Карнегі було символом багатства і привілеїв. До початку XX століття екіпажі Принстона веслували на річці Делавер і каналі Рарітан, що протікали прямо через південну частину університетського містечка. Хлопці Принстона, проте, вважали незручним гребти серед вугільних барж і прогулянкових суден, які також користувались каналом, тож вони зажадали від Ендрю Карнегі відвести їм приватне озеро. Вклавши близько 100 тисяч доларів, на сьогоднішній курс два з половиною мільйона, Карнегі без розголосу скупив усю нерухомість уздовж 5-кілометрової ділянки над річкою Міллстоун, загатив її греблею і спорудив першокласну акваторію для веслування — неглибоку, прямолінійну і захищену. Водойма милувала око та була абсолютно вільна від вугільних барж.

У перші кілька днів у Принстоні хлопці відпочивали й розкошували в шикарній обстановці готелю і заміського клубу. Дон Х’юм намагався позбутися відчуття неприємного холодку. Двічі на день вони проводили легкі тренування у човні. Головно, хлопці відпрацьовували спринти на високій частоті ходу і стартовий етап перегонів. Стартування було одним із найважливіших компонентів 2-кілометрової гонки, з яким останнім часом у них були проблеми.

За право поїхати в Берлін змагалися 6 екіпажів: Вашингтон, Каліфорнія, Пенсильванія, Військово-морський флот, Принстон і Спортивний клуб Нью-Йорка. Для попереднього відбору 4 липня учасники змагань були розділені на 2 групи по 3 команди. По 2 човни-лідери в кожному запливі пройдуть у фінальний етап змагання між 4 командами, що відбудеться наступного дня.

111